СЕРІЯ 20 Тамара - це щось із чимось...

На вокзалі ми з Єгором Івановичем і Тамерланом чекали на потяг майже годину. Ми то таке, мерзли, хукали в рукавиці й терпляче очікували, а дільничний Олексій Гнатович, який нас привіз і чекав, щоб відвезти, не просто хукав, а смалив одну за одною цигарки і бурчав, сварячи  усіх, кого знав і вважав винними:  чортів на чолі з сатаною, верховну раду, президента, депутатів, райраду, що не збудувала якогось паршивенького вокзалу, а лише перон та будку-касу, Тамару, що приїде і знову наробить галасу, бо він же її знає, а також себе, що погодився на цю дику авантюру.

— Льоша, якби не нога, я б тебе не просив, - відчував себе винним Єгор Іванович.- Поїхав би на своїй машині.

— І до твоєї влізли б усі її валізи? Ти в це свідомо віриш?  – іронічно заявив дільничний. Я багатозначно глянула на  лісника.

— Тамара  раніше тут жила. І навчалася в одному класі з Олексієм Гнатовичем, - пояснив лісник. – На дубі в лісі досі видряпане лишилося «Льоха плюс Тома дорівнює».

— Та тоді в Томку всі були закохані. Староста, відмінниця, бойова дівка. Поїхала до столиці, зіпсувалася в тому університеті. Вже професорка чи ще не встигла захистити дисертацію?

— Ось-ось має захистити. Здається, навесні, - лісник вчергове переставив милицю. Мені його було шкода.

За законом жанру потяг запізнювався. Добре, хоч не промчав мимо. Летів на всіх парах. Зупинився. Дивимося на всі очі, але  ніде нічого не відчиняється. І раптом з останнього вагону  вискочив чоловік. А потім почали на пероні з’являтися одна за одною валізи та сумки. Велика. За нею — ще одна. Далі рюкзак. Три пакети. А завершувала композицію клітка з чорним котом, який дивився на світ так, ніби людство особисто заборгувало йому сто мільйонів доларів.

— Це вона? — спитала я, хоча навіщо питала, більше нікого не було.

— Це тільки багаж, — серйозно відповів Тамерлан.

За валізами нарешті з'явилася сама Тамара. Висока, у білому пуховику, у великих окулярах.

— Єгоре! — вигукнула вона, помахавши рукою.

— Томо!

Вони обійнялися. Кіт у клітці негайно зашипів. На всіх. На мене найбільше.

— А це що? — поцікавилася я, бо в клітці сиділо щось лисе і у в’язаному комбінезоні.

— Депресняк, - мовила Тамара. – Сфінкс. Без шерсті, тому йому холодно, одягла, щоб не змерз.  Але, як бачите, все одно змерз і сердиться.

— Це кличка, депресняк? - уточнила

— Це діагноз, — відповіла Тамара.

Кіт підтвердив її слова таким поглядом, що я відступила на безпечну відстань. Тамерлан присів навпочіпки біля клітки.

— Киць-киць.

— Ш-ш-ш-ш-ш!

— Я теж радий знайомству.

— Не дратуй, — попросила Тамара.

— Кого? Його чи тебе? – а малий  за словом до кишені не лізе.

— Обох. Але він чутливіша натура. Хутра не має, але кігті та зуби на місці.

Дорога додому перетворилася на евакуацію стратегічного об'єкта. У багажник не влізла половина речей. Довелося пхати у салон. Мені на руки впав рюкзак. Важезний. Цікаво, що в ньому, цегла?

Депресняк категорично відмовлявся їхати в клітці й виказував свою громадянську позицію безперервним виттям.

— Може, його випустити? — запропонував Тамерлан.

— Тільки якщо хочеш доїхати з обідраним обличчям.

— Навіщо ти такого завела? Нормальні коти скінчилися?

— Це подарунок. Батько говорив, ти вовка завів. Нормальні пси скінчилися? – мені ця жінка починала подобатися. У неї на кожен аргумент  готовий контраргумент.

— Кого хочу, того й заводжу, - буркнув Тамерлан.

— Я теж за таким принципом живу, малий. Тому розслабся.  — А взагалі коти знімають стрес. Корисні тваринки в хаті. Після п'яти хвилин спілкування з Депресняком усі починають цінувати життя. Бомбезний мотиватор.

Коли нарешті прибули до хати, я зрозуміла, що речей у Тамари більше, ніж у пересувної бібліотеки. Але про це мовчала. Єгор Іванович на правах брата не мовчав:

— Ти переїхала назавжди? — спитав Єгор, посміхнувшись.

— На місяць. Ми з тобою оговорювали місяць.

— На місяць?! Стільки речей? – він обвів поглядом валізи, рюкзак, пакунки.

— Я люблю бути готовою до будь-якої ситуації. Це  все важливі речі.

Навіть Депресняк подивився на господиню зі співчуттям.

Першим ділом Тамара покликала Тамерлана.

— У мене для тебе подарунок, - і розкрила рюкзак.

Малий насторожився.

— Якщо це черговий конструктор для розвитку дрібної моторики, то я вже розвинувся.

— Ні.

Вона простягнула товсту книгу. Тамерлан здивовано підняв брови.

— "Гаррі Поттер і філософський камінь"?

— Перший том.

— А скільки їх?

— Сім, - і  Тамара почала діставати з рюкзака «Таємна кімната», «В’язень Азкабану», «Келих вогню», «Орден Фенікса», «Напівкровний принц» і  «Смертельні реліквії».  Кожен роман вона викладала на стіл. А книжки дебело-товстелезні.

Очі у Тамерлана стали круглі, як у сови. Дуже здивованої сови. Так ось що було в рюкзаку. А я думала, цегла.

— Твій батько сказав, що ти почав цікавитися літературою. Детективи читаєш, - пояснила свій вибір Тамара. – Про Гаррі Поттера усі читають.

— Ну хоч якесь різноманіття, — зітхнув Тамерлан. — Раніше ти дарувала мені тільки іграшки.

— Бо ти був малий і дурний.

— Тобто ти визнаєш, що я виріс і став розумним?

— Виріс так, а от розумний…. Перевірю. Так, де кухня? – Тамара схопила дві сумки, що стояли у вітальні й попрямувала до кухні, прекрасно знаючи, де вона.

— Том, сьогодні амністія. Є пиріжки і чай, — повідомив Єгор. – І я пам’ятаю, що ти п’єш кефір на ніч, тому в магазині  прихопив. І йогурти також.

— Супер! Тоді відкладаємо кулінарний тероризм до завтра, — погодилася Тамара.

— Чому тероризм?

— Бо  у мене дві пристрасті по життю: кулінарія і книжки. Часом захоплююсь, - вона витягла консерви для Депресняка, відкрила, нагодувала своє чорне щастя, яке без одягу виглядало, як чорт. А потім перенесла всі  консерви (ціла сумка)  до холодильника. На моє німе питання відповіла: