СЕРІЯ 19 ХТО-ХТО У ХАТИНЦІ ЖИВЕ?

Двері нарешті з тихим скрипом подалися, і в отворі з’явилася масивна постать. Як ото у фільмах про маніяків-здоровил, схожих на вікінгів. Таких же зарослих і страшних. Ми завмерли, мов перед вирішальною битвою у якомусь дикому шоу де має лишитися жити хтось один. Ми сподівалися, що цей один будемо ми, бо нас же більше, хоч злодій і великий.

— Отримуй, розбійнику! — першим не витримав Тамерлан і щосили натиснув на спусковий гачок свого водного пістолета.

Потужний струмінь якоїсь підозріло пахучої рідини (здається, то був міцний розсіл з-під помідорів упереміш із сильними парфумами) влучив якраз у ціль. Почулося гучне «Пфи-и!» та розгублене сопіння. Тієї ж миті клацнув вимикач, і яскраве світло залило передпокій. Злодій знав, де знаходився вимикач? Оце вже цікаво.

Ми засліплено мружилися, але позицій не здавали: я войовниче замахнулася качалкою, бабуся виставила вперед ножа, як справжня козацька отаманка, а Тамерлан уже готував до бою дезодорант.

На порозі, важко спираючись на милиці, стояв забризканий розсолом... Єгор Іванович. Він здивовано кліпав очима, з яких стікала «бойова рідина» сина, і розгублено дивився на наш імпровізований арсенал.

— Ого! — нарешті витиснув він, витираючи обличчя рукавом. — Я знав, що на мене чекають, але щоб так екставагантно... Нескучно тут у вас.

Бабуся першою опустила ніж і сплеснула руками:

— Єгоре Івановичу! Соколе ви наш! А ми ж думали — супостат лізе! Грабіжник. Посеред ночі. В лісі ж…

— Та який там супостат, — добродушно засміявся лісник, витрушуючи розсіл з вуха. — Гляньте на цього стрільця! Молодець, козаче, пильність понад усе. Дякую, що не в лоба  чимсь твердим з твоєї рогатки, синку. А я вже грішним ділом повірив чуткам, що тебе викрали якісь лиходії. А ти вдома, дім охороняєш. Будемо вважати це бойовим хрещенням!

Ми всі дружно зареготали, і напруга розвіялася, як дим від невдало розведеного вогнища. Хата знову сповнилася теплом, а качалка повернулася на кухню — цього разу вже за прямим призначенням, бо після такої «перемоги» неодмінно треба було попити чаю з пирогами.

Ми всілися за стіл, і чаювання перетворилося на справжній бенкет після «великої облоги». Бабуся підкладала Єгору Івановичу найкращі шматки пирога, а Тамерлан з гордістю демонстрував свій водний пістолет, який тепер мирно лежав на підвіконні.

— Ну, гості дорогі, — мовила я, відставляючи порожню чашку, — пригода скінчилася, господар вдома, розсіл висох, тож пора мені й честь знати. Перебираюся назад до своєї хати, бо скоро там павуки почнуть податки збирати.

— Куди це? — вигукнув лісник, мало не впустивши милицю. — І не думайте! Після такого замаху на моє життя ви просто зобов’язані залишитися і стежити, щоб я від того «парфумованого коктейлю» не почав світитися вночі. Лишайтеся, бо хто знає, який ще шахрай надумає двері дряпати! А у мене охорони не буде.

Бабуся, солодко позіхнувши, підтримала його:

— І то правда, дитино. Куди ти на ніч дивлячись? Спи вже тут.

Я вже було хотіла заїкнутися про те, що люди скажуть, як вчасно прикусила язика. Блін, селом же гуляє легенда про  наші з лісником стосунки. А нехай тобі лихий на дорозі часто трапляється.

Коли бабуся нарешті пішла до своєї кімнати, в кухні запала та особлива тиша, в якій навіть цвіркуни здаються гучними. Ми лишилися вдвох. Єгор Іванович якось хитрувато глянув на мене, покрутив у руках порожню чашку і раптом мовив:

— Знаєш, — почав він, і голос його став серйознішим, — якщо не проти, то на «ти», я тут подумав... Тамерлану мого товариства замало, та й знання у нього поки що — як паркан: десь густо, а десь пусто. А часом і того дірка, в яку котам зручно лазити. Ти людина освічена, спільну мову з ним знайшла. Не хочеш  попрацювати у нього гувернанткою? - він зробив паузу, ніби зважуючи кожне слово, і продовжив:

— Умови прості: вдень у школі, а після уроків — наглядати за малим, щоб ліс на тріски не розніс. Неділя — твій законний вихідний, роби що хочеш. І жити перебирайся сюди, до нашого будинку. Чого тобі в тій хаті самій кукувати? Тим паче... — він ніяково кашлянув, — у селі нас і так уже всі за пару вважають. Нема чого людей розчаровувати, та й мені спокійніше буде, коли ти поруч. Бо  ж весь день на роботі.

Я завмерла з рушником у руках.  Щось промимрила невиразне і мугикнула на ногу загіпсовану, мовляв, як на роботу?

— Та на це не дивись, до лікарні не повернусь, вдома доліковуватись буду. То як, згодна?

Пропозиція була неочікуваною, хотіла віджартуватися, але в його очах світилася така щира надія, що жарти раптом вилетіли з голови. Зате увімкнулася логіка зі стратегією одночасно.

Я? Гувернантка? Не сперечаюсь, професія гувернантки (домашньої вчительки) була надзвичайно престижною у XIX столітті, адже такі люди не просто вчили дітей грамоті, а повністю відповідали за їхнє виховання та манери. Я? За манери Тамерлана. Та цей малий на мене більше впливає, ніж я на нього. В результаті такого спільного проєкту  дивись і я з рогатки у дроздів пулятиму  кісточками з вишеньок, матюкатимусь і лазитиму через паркан, як шибайголова зі стажем.  Бо з ким поведешся, від того й наберешся. І тут вже у кого харизма сильніша, той і впливає.

А далі вмикнулася аналітика. Чому лісник пропонує мені це зараз? Це виглядало як стратегічний хід з його боку! Ось кілька причин, чому Єгор Іванович вирішив викласти карти на стіл саме цієї миті:

Спільна пригода зблизила. Тільки-но закінчилася «велика облога». Спільний стрес і цей курйозний випадок із «парфумованим коктейлем» зруйнували бар'єри між нами. Після такого люди або сваряться назавжди, або стають дуже близькими. Сваритися ми не збиралися.

Захисний інстинкт. Він побачив, що я можу потрапити в халепу (ті самі шахраї під дверима), і як справжній лісник хоче «взяти під охорону» цінний об'єкт. Йому спокійніше, коли я в його міцному будинку, а не сама в хаті з павуками. Напевно.

Привід для стосунків. Згадка про те, що «в селі вважають за пару» — це дуже тонкий (або не дуже) натяк. Офіційна робота гувернанткою — це ідеальне прикриття. Це дозволяло мені жити в його домі, зберігаючи репутацію, але при цьому давало б йому можливість бути поруч щодня.