СЕРІЯ 18 НЕ НА ТОГО НАПАЛИ

У мене похололи руки. Телефон Тамерлана продовжував  знущатися «Піду, втоплюся…» Наче спеціально нагнітав атмосферу.

— Нє, — сказала я вголос сама собі. — Нє-нє-нє. Тільки не це.

Перше, що я зробила — подзвонила бабусі. Раптом він дочитав книгу і поїхав до лікарні з нею. Чи зустрічати?

Бабуся відповіла не одразу. На фоні щось гриміло, шипіло й хтось дуже голосно лаяв маршрутки. Дуже нецензурно і голосно. Злість аж фонила.

— Бабусю! Де ви?!

— У автобусі.

— Якому?!

— Зламаному.

Ну звісно. Закони жанру ніхто не скасовував. Останній автобус на село і зламався.

— Що значить «зламаному»?!

— Те й значить. Водій каже, що «щось хруснуло». А тепер усі стоять і мерзнуть. Я ні, у мене нормальна шуба.

На фоні почувся крик:

— Миколо! Та бий ти вже по тому колесу! Відвалиться то відвалиться. Туди йому й дорога!

— Бабусю, Тамерлан з тобою!

— Ні. Вдома лишався. Я кликала, але він книжку ж читав.

— Блін. Він зник.

Тиша.

— …шо?

— Його нема вдома.

Бабуся одразу перейшла в режим «бойова тривога».

— ТАК. Спокійно. Не панікуй. Я зараз…

На фоні знову: «БАХ! Грюк. Тарарах!» І купка відбірного мату. З уст професіонала.

— …не зараз. Але скоро. Дзвони в поліцію.

Далі я подзвонила дільничному. Той відповів якимось млявим голосом:

— Алло…

— Тамерлан пропав.

Пауза. Потім дуже сумне:

— Та шо ж за день такий…

І от тут мене остаточно понесло. Я подзвонила директорці. Директорка вислухала. Замовкла. І сказала страшне:

— Піднімаємо село. Дитина пропала.

І понеслося.

Через пів години Пузирки вже нагадували військову операцію. Люди бігали з ліхтарями. Хтось кричав:

— Тамерлааане!

Хтось тягнув собаку. Хтось термос. Хтось просто прийшов «бо цікаво».Двіжуха. Не так сумно і нудно, як вдома біля теліка. Біля магазину вже стояв штаб. Реально розгорнули намет, варили куліш і чай, тусувалося  пів села.

Секретарка Олька була в центрі подій. У куртці. У шапці з помпоном. І з абсолютно божевільними очима.

— Я ж казала! — трагедійно шепотіла вона. — Я Ж КАЗАЛА!

— Що саме? — втомлено спитала директорка. Вона прекрасно вивчила Ольку, та й казала та багато

чого. Торохтіла цілий день: то про помади,  то про віруси,  то про  знищення освіти в країні. Піди розбери, що з цього зараз малося на увазі.

— Що в нас у селі завівся маніяк!

— Олько…

— Спочатку листи! Потім браконьєри! А тепер дітей крадуть!

— Ніхто нікого ще не вкрав! Невідомо куди він завіявся, - директорка знала ступінь авантюризму деяких учнів.

— А ДЕ ВІН ТОДІ?!

Дільничний важко зітхнув. Він саме спокусився на  ковбасу, а вона виявилася несвіжа і от мав халепу – не міг далеко від туалету відійти. Думки  не про Тамерлана  гнітили його збуджений мозок, зовсім не про Тамерлана.

— Може, гуляє.

— Вночі?!

— Ну… підліток. Щасливі час не помічають.

— НА ОРГАНИ ЙОГО ВЖЕ РОЗІБРАЛИ! – страхала  Олька.

— ОЛЬКО! – усі прагнули закрити їй рота. Але Ольку вже несло.

— Я бачила таке в серіалі! Спочатку тихе село, а потім усіх знаходять у погребі! Без органів! Усе з пуза виколупане…. Одні тельбухи непотрібні теліпаються…

— Ви менше телевізор дивіться, — буркнув дільничний. – Читайте газети краще.

— Так у газеті писалося ж, що онук бабу за пенсію уколошкав, - продовжувала вещать Олька, живописуючи, як саме уколошкував онук  родичку.

І тут я зрозуміла: треба рятувати ситуацію. Ольку терміново треба було перевести на іншу тему, щоб вона не лякала всіх своїми дикими припущеннями. Я коли психологічні курси проходила, там казали, що потрібен інформаційний шок.

Тому тихенько відвела Ольку вбік.

— Оль…

— ЩО?!

— Я тобі зараз дещо скажу. Але це секрет.

Вона одразу витягнулася – їй збиралися  розповісти секрет.

— Я вмію зберігати таємниці, - запевнила.

Це була неправда. У Пузирках Олька була аналогом сільського телеграм-каналу. Усе, що знає, віщає двадцять чотири на сім. Навіть без перерв на рекламу.

— Пам’ятаєш той лист? – почала я загадково.

— ЯКИЙ?!

— Ну… любовний.

Олька аж зашарілася.

— …ну.

— Його Тамерлан написав.

Олька вирячила свої гарні оченята:

— ШОООО?!

— Тихо!

— ТАМЕРЛАН?!

— Так.

— МЕНІ?!

— Ну не дільничному ж.

Олька сіла прямо на лавку.

— Господи… По приколу?

— Якому приколу? Він просто переживає першу серйозну закоханість.

— Та він же дитина!

— Для тебе — так. А для себе він уже майже лицар.

Олька раптом страшенно розгубилася.

— І… шо тепер?

— Підтримувати.

— ЯК?!

— Ну… мотивувати. Наприклад, нехай книжки читає. Приходить тобі переказувати. Будеш слухати. Повір, це так кумедно. Вони прикольно книжки переказують.

— Які книжки?!

— Агату Крісті, наприклад.

— Нащо?!

— Розвиватиме кмітливість і пізнавальність.

Олька кліпала.

— Єво… ти зараз знущаєшся?

— Та на повному серйозі. У нас у класі, коли я вчилася, усі в фізрука були закохані.  А Наталка після школи навіть у коханках у нього побувала. Всяке у житті  трапляється. Ото виросте, ще може й чоловіком стане. До речі, з таких чортяк гарні  мужики виходять.

Ольку заціпило. То  торохтіла, то стоїть і мовчить. Реально шок. Нікому ж такої цінної інформації й розказати не може. Перетравлює сама. І тут дільничний раптом закричав із темряви:

— Усі сюди!

Усі миттєво побігли. Навіть Олька.

— Боже… — прошепотіла вона. — Його вже, мабуть, у мішку несуть…

— ОЛЬКО!

Ми побігли до дільничного, який світив ліхтариком на стару автобусну зупинку. Там стояла лавка. А на лавці… сидів Тамерлан. У шапці. З книжкою Агати Крісті в руках. І з наполовину з’їденим пиріжком у руці.