СЕРІЯ 17 БРАКОНЬЄРИ

От тільки наше життя більш-менш налагодилося, повіяло гармонією, пиріжками й елементарним щастям, як вищі сили негайно вирішили:

«Нє. Підозріло спокійно. Треба щось влаштувати».

І влаштували.

Повертаємося ми якось із Тамерланом додому. Тобто не просто «додому», а ДО ТОГО ДОМУ. До шкільної хати. Бо тепер у мене було два місця проживання: офіційне, і «там, де лісник».

Після школи треба було забігти в ту хату. Протопити. Провітрити.

Погодувати кролів. Переконатися, що нічого не відвалилося. І морально підтримати житло. Бо мені чомусь здавалося: якщо покину хату надовго — вона образиться.

Надворі вже стемніло. Сніг рипів під ногами. Ліхтарик світив так собі — більше для психологічної підтримки. Тамерлан ішов поруч і бурчав, як старий дід.

— А давай ми речі заберемо, а то ще хто поцупить?

— Хай тут побудуть. Важкі вони.

— Телевізор важкий. А книги хто поцупить? Кому вони треба? Крім тебе!

— Мені подобається, коли тут усе стоїть на місці.

— Ага, — хитро примружився він. — Тобі просто привід потрібен сюди ходити.

Я мовчала. Бо він мав рацію.

— Я ж бачу, — задоволено сказав він. — Ти вже пустила коріння.

— Не вигадуй.

— Нє, серйозно. Добре, що ти свиню, козу чи корову не встигла завести. А то б ми поралися тут до світанку.

— Мені, між іншим, пропонували.

Тамерлан аж зупинився.

— КОГО?!

— Козенятко. Навесні.

Він подивився на мене так, ніби щойно дізнався, що я таємно очолюю секту пастухів.

— І ти погодилася?

— Ну так. Козенятко маленьке. Травички їсть небагато.

— Але ж потім виросте або в козла, або в козу. ТИ в курсі, що козли смердять? І молока не дають.

— То що, не брати?

— Брати. Але зразу козу, козлів нам не треба, - і так хитро засміявся.

— Чого смієшся? Думаєш, не впораюсь? Не святі горщики обпалюють.

— Та ні, — хмикнув він. — Я радію. Якщо ти козу планувала — значить, не збиралася тікати з Пузирків.

Усміхнулася так щиро, що аж сама злякалася. Бо малий мав рацію..

Ми вже йшли утоптаною стежкою через ліс.

Світло ліхтарика ковзало по снігу.

Сосни стояли чорні-чорні.

Тиша така, що чути, як сніг падає з гілок. І тут… між дерев щось майнуло.

Темне. Швидке. Потім ще одне.

— Тамерлане…

— Я бачу.

Я зупинилася.

— То що? У лісі завелися дементори?

— Які дементори? – видно, Тамерлан не читав «Гаррі Поттера», нещасна дитина, треба якось надолужити, - боюсь, браконьєри. І не завелись, а шастають, значить – нашкодили.

І тут із темряви почувся тріск гілок. Хтось біг. Швидко. Прямо між деревами.

Я вчепилася в рукав Тамерлана.

— Мамо рідна…

— Тихо.

— Чого тихо?! Треба кричати, кликати на допомогу!

— Не здумай, - рявкнув Тамерлан.

Ліхтарик сіпнувся. Промінь вихопив… криваві сліди на снігу.

Я завмерла.

— Ой Боже…

Тамерлан присів. Серйозний одразу став. Дорослий. Провів рукою біля сліду.

— Тварина.

— ЯКА?!

— Не знаю. Але поранена.

Поруч були людські сліди. Багато.

— І люди тут були, — тихо сказав він.

— Може, мисливці?

— Нє.

— Чого «нє»?

— Бо зараз не сезон полювання.

Десь у лісі гримнув постріл.

Я підскочила так, що мало Тамерлана не знесла.

— БІЖИМО!

— О! Оце вже хороший план!

Ми рвонули до хати так, ніби за нами гналися всі вовки одночасно. Я перечепилася через замет. Тамерлан мене зловив.

— Не падай! Я тебе не дотягну, ти педагогічно важка!

— ДУЖЕ СМІШНО!

Ми влетіли у двір. Грюкнули хвірткою. Тамерлан начепив амбарного замка. Забігли в хату. Я трясучими руками шукала телефон.

— Поліція… поліція… де ж…

— Не панікуй.

— Я НЕ ПАНІКУЮ! Я ПРОСТО ВЖЕ БАЧУ СВОЮ НЕКРОЛОГІЮ!

Поки я дзвонила, Тамерлан визирнув у вікно, що виходило в ліс.  Помовчав і сказав страшне:

— Там щось лежить.

— НЕ КАЖИ МЕНІ ТАКОГО ВНОЧІ!

Ми вийшли надвір із ліхтариком. Біля будинку, просто на снігу, лежало маленьке дике козеня. Живе. Але поранене. Я аж присіла біля нього.

— Боже…

Очі в нього були величезні. Перелякані. На снігу — кров. Тамерлан стиснув щелепи.

— Браконьєри таки.

І от у цей момент я вперше побачила в ньому не малого баламута. А сина лісника. Серйозного. Злого на негідників. Дуже дорослого.

— Бо знають, що тато в лікарні, — тихо сказав він. — Думають, можна творити що хочеш.

Козеня тихенько сіпнулося. Я мало не розревілася.

— Треба його в дім!

— А Багіра з Акелою?

— А що Багіра, що Акела?!

— Вони подумають, що це доставлення їжі.

— ТАМЕРЛАНЕ!

— Я жартую.

Поки Тамерлан дзвонив дільничному й одночасно намагався пояснити, що «у нас тут кримінал і маленький олень напівдохлий», я сиділа просто на підлозі біля козеняти. Воно тремтіло. Мале зовсім. Тоненьке.

Очі величезні-величезні. Перелякані так, ніби весь світ раптом страшним.

— Ну тихо-тихо… — шепотіла я, гладячи його по шиї. На ніжці була рана.

Куля, мабуть, лише зачепила по дотичній, але кров усе одно лякала мене до дрижаків. І тут я згадала про курси. Ті самі медичні курси, на які я колись записалася від нудьги й фрази: «Ну а що як знадобиться». От. Знадобилося.

Бабуся вже стояла з аптечкою. Марля. Перекис. Бинт. Руки тряслися так, ніби це я була поранена.  Доки бабуся з Тамерланом тримали козеня, я промивала рану і перемотувала.

— Ти й лікарем вмієш бути? – спитав Тамерлан.

— Мені здається, як рану обробити і перемотати має знати кожна людина, - зав’язуючи бинт бантиком, мовила.

— Мабуть. А я вже ім’я придумав цьому малому.

Я відчувала, що зараз буде щось погане.

— Яке?

— Рагу.

— ТАМЕРЛАНЕ!

— А шо? Практично.