СЕРІЯ 16 ДИВНИЙ ТАНДЕМ

Але найгірше було інше. Кирило теж вирішив залишитися в Пузирках, а не переводитися до київської лікарні. І тепер у нас утворився трикутник: я, лісник, Кирило. Ні, дивна фігура: я, лісник, Кирило, Тамерлан, моя бабуся.

Варто було мені заявити, що заміжжя скасовується, Кирило зрозумів, що доведеться завойовувати знову. Не таким хотів би він бачити свого суперника, як лісник, але Кирило  завжди був високої думки про себе.  А ще він володів магічною властивістю переконувати. Тому  для початку спробував пояснити ліснику, наскільки ми з ним, Кирилом, створені одне для одного, бо все життя були поруч, щоб той пішов у свій ліс і не заважав.

А тим часом побут наш з Тамерланом змінився, дякувати бабі Лізі. 

Перший же ранок показав: спокійне життя закінчилося. Бабуся встала о шостій. О ШОСТІЙ. І почала наводити порядок так енергійно, ніби збиралася приймати в нас делегацію ООН. Тамерлан виліз із кімнати скуйовджений. Подивився на бабусю з пилососом. На відро. На ганчірку. І тихо спитав мене:

— Шо за кіпіш? Так субота ж?

— Звикай. У моєї ба нема вихідних.

Бабуся почула.

— Я все чую! Хто рано встає, тому Бог дає.

— Соромлюсь спитати, що дає? Запотиличник чи цукерочку? Хто рано встає, той спати хоче весь день.

За годину бабуся вже перескладала посуд за фен-шуєм, розсортувала крупи, вигнала з кухні Багіру, повісила нові фіранки й ледь не довела Тамерлана до нервового зриву фразою:

— Шкарпетки мають жити ПАРАМИ! – і показала, як заштовхувати одну в одну, щоб трималися купи.

—  Між іншим, не  видно шкарпетки в черевиках. Яка різниця, з якої пари я одягну?! — кричав він із кімнати.

— Нехлюйство з цього й починається! -  не відступала бабуся.

— Може… твоя бабуся все ж поїде в Трускавець? – поліз задками Тамерлан.

— Пізно, — зітхнула я. — Вона вже пустила коріння.

Перші два дні вони воювали. Тамерлан ховав цукерки у шухляді з шкарпетками. Бабуся знаходила. Бабуся ховала його рогатку. Тамерлан знаходив. Він тікав із шапкою в руках. Вона наздоганяла його з шарфом.

— Я не мерзну! Мені паршиво, коли навколо шиї щось обмотане. Тисне ж.

— Потерпиш. Зате не хворітимеш!

Але на третій день сталося страшне. Вони почали знаходити спільну мову. Я зрозуміла це, коли повернулася зі школи й застала їх на кухні. Я затрималася, проводила батьківські збори, а Тамерлан пішов додому зразу після уроків. Бабуся Ліза сиділа в окулярах із дуже серйозним виглядом. Тамерлан — навпроти, гриз ручку. Між ними лежав зошит.

— Що ви робите? — насторожилася я.

— Твір пишемо, — не відриваючись, відповів Тамерлан.

— ЯКИЙ ЩЕ ТВІР?

Він страждальницьки звів очі до стелі.

— «Якби я володів дивовижним даром».

Бабуся аж фиркнула.

— Хто такі твори задає? Ваша вчителька вдарилася?

— Не знаю, — зітхнув Тамерлан. — Спитайте у своєї онуки. Вона придумала.

Бабуся повільно повернулася до мене.

— Єво… Навіщо  ти дітям голову морочиш? Який дар?

— Це творче мислення! Гіпотетично.

— Це психічна атака на дітей.

Тамерлан одразу пожвавився:

— От! Я теж так сказав!

Я зрозуміла: все. Вони об’єдналися.

— І про який дар пишемо? — приречено спитала я.

— Про політ, — гордо повідомив Тамерлан. – Типу у мене виросли крила і я вмію літати. Чи без крил. Як у Карлсона десь там на дупці пропелер.

—  У Карлсона був на спині, - уточнила. - Чого саме політ?

— Бо невидимість — банально, — втрутилася бабуся. — А літати — красиво.

Я мовчки сіла. Мені вже було страшно. Тамерлан тим часом натхненно писав:

«Якби я вмів літати, то літав би над лісом і перевіряв, чи усе гаразд».

— Нормально? — спитав він.

— Ні, — сказала я.

— Геніально, — сказала бабуся.

І понеслося.

— Напиши, що ти рятував би людей, — запропонувала вона.

— Від чого?

— Ну… від вовків, ведмедів, пожеж.

Через десять хвилин твір виглядав так, ніби його писав маленький Бетмен із лісництва. «Я б літав уночі й дивився, чи ніхто не ображає тварин. А ще підглядав би, хто пиляє  дерева тайкома».

— Браконьєри – лихі люди. Краще не зв’язуватися, - попередила.

Бабуся поправила окуляри.

— Єво, не заважай дитині фантазувати.

— Ви ж  казали, що тема дурна!

— Тема дурна. А твір виходить хороший.

І я зрозуміла, що програла. Після твору вони остаточно здружилися. Тамерлан учив бабусю грати в шахи. Точніше, намагався.

— Кінь ходить буквою «Г».

— Чому?

— Бо він кінь.

— Складна гра.

— Нормальна!

— У картах усе простіше.

І через годину бабуся вже вчила його грати в карти. Причому не просто в дурня. А з таким азартом, ніби в молодості вона тримала під контролем половину одеських катранiв.

— Не показуй емоцій, — повчала вона. — У тебе лице чесне, як у пса.

— То добре?

— Для життя — так. Для карт — катастрофа.

Тамерлан швидко вчився. Через два дні він уже підозріло примружувався і казав:

— Бабо Лізо, ви блефуєте.

— А ти нахабнієш.

— То сімейне.

Не здивувалася, коли Тамерлан приніс карти до школи. І почав грати. І не на інтерес. Правда, і не на гроші, а  на бажання. Починалося з того, що Іван верещав на перерві, що він  зомбак, потім  Михайло танцював ламбаду з другокласниками, а завершилося коробкою цукерок для Ольки. Відніс її  Дмитро. Разом з листом, у якому було зізнання у коханні від аноніма. Я стояла в кабінеті директора і слухала, що у нас в школі надзвичайна ситуація.  Мені доручили допитати Михайла і з'ясувати, хто той анонімний Джокер, що обрав жертвою Ольку. А мені й допитувати не треба, і так знаю.

А потім стало ще гірше. Бо одного вечора я зайшла в кімнату… і застала Тамерлана і бабусю над картами таро. Над. Картами. Таро.

— Що. Тут. Відбувається?

Бабуся дуже поважно розкладала карти. Тамерлан сидів навпроти з таким виглядом, ніби зараз дізнається військову таємницю.