СЕРІЯ 15 ВІЗИТ БАБУСІ ЛІЗИ

Оскільки ховатися вже не було жодного сенсу, я здійснила серію «сімейних дипломатичних дзвінків». Спочатку — татові. Потім мамі. Потім бабусі Лізі. І ще одній бабусі Тані, яка жила за принципом: якщо онука мовчить більше двох днів — значить або закохалася, або вляпалася. А найчастіше — і те, й інше одночасно.

Реакція родини була приблизно однакова: пауза… важке зітхання… і фраза:

— Єво, ти нормальна? Ти в селі? Ми вже думали, що тебе в Туреччину в гарем завезли.

Тато взагалі мовчав секунд тридцять. Впевнена, що подумки вже писав заповіт і готувався оформляти гуртові закупи валер’янки. Але я чудово знала тата. Він мало говорив, надаючи перевагу дії. І я була певна, що він приїде. Наступні питання  переконали остаточно.

— Як зветься те село? — запитав він нарешті.

— Пузирки, - приховувати не мало сенсу. — Великі Пузирки? – уточнила.

— І ти тепер… там живеш?

Я глянула на Багіру, яка саме гризла мій домашній капець із виразом абсолютної невинності.

— Так. Тут можна жити, прикинь. Від школи хату дали. Є сарай, піч, город, усе, що необхідно для життя.

— Ага, — сказав тато тоном людини, яка сумнівається у всьому.

Мама трималася трохи краще. Але тільки перші дві хвилини.

— Єво, сонечко… — почала вона дуже лагідно. А це був поганий знак. Коли мама говорила лагідно, значить, зараз буде моральна операція без наркозу. — Ти ж міська дитина. Хто ж тебе напоумив? Тобі хтось погрожував?

— Мамо, мені двадцять три. Я можу і сама щось вирішувати.

— Для мене — дитина. Ти ж навіть курку живу боїшся.

—  Вже не боюся. Навчилася потрошити. Навіть бульйон варила, - про те, як я злякалася сусідчиного індика  Карла  не стала розказувати, мамині нерви треба берегти, тим паче з Карлом ми тепер приятелюємо: я йому черв’ячка з городу, він на мене не дметься, бартер, закон, який діє безвідмовно як серед людей, так і в пташиному світі. А за личинку хруща Карл і станцювати може. Хто не бачив танок індика – багато втратив.

Найгірше було з бабусею Лізою. Бо бабуся Ліза мала талант робити трагедію навіть із покупки прим’ятого  батона. І вона довіряла лише тому, що бачила на власні очі. А ще вона перед цим поговорила з  моїм татом, її сином, а також з Кирилом. Я уявляю, що ці двоє їй наговорили.

Коли я їй розповіла свою версію, у слухавці запала така тиша, ніби десь далеко сумно заграла скрипка… поховальний марш.

— Моя мила… — нарешті мовила бабуся тоном жінки, яка пережила війну, перебудову, дефіцит і дев’яності. — Це крайній авантюризм.

— Бабусю…

— Ні, послухай мене.  Твоя історія звучить як початок кримінального роману. Ти опікуєшся хлопчиком, який побив Кирила. Єво, тринадцятирічний хлопець побив тридцятирічного чоловіка. Він нормальний? Ти в якійсь секті? Бо я ніяк не можу все це зліпити докупи і пояснити.

— Він нормальний. І ніякої секти.

— Усі нормальні, поки не почнуть варити самогон у сараї.

— Тамерлан не варить самогон.

— Ти перевіряла?

Це було те питання, за яким я визначила, що тато не приїде. Приїде бабуся. І що в даній ситуації краще – не відомо.

За декілька днів бабуся приїхала. Причому офіційна версія звучала так:

«Я їду провідати Кирила в лікарні. Як там його лікують? Ліки хоч є? А лікарі?».

Але я знала бабусю Лізу двадцять три роки. Тому прекрасно розуміла: це не візит співчуття. Це інспекція. І бабусю Лізу спорядила вся сім’я з грандіозною місією, рівноцінною польоту на  Марс. Огляд місцевості. Оцінка загрози і ризиків. І, якщо знадобиться, фізично- моральна евакуація онуки. А ні, то прапорець на пагорбі поставити – символ захоплення території. Жартую.

Бабуся вийшла з автобуса у своїй лисячій шубі й фетровому капелюшку, як у англійської королеви, ніби не в наше село приїхала, а щонайменше перевіряти санаторій у Швейцарії. За час поїздки в тому автобусі ( п’ятнадцять хвилин від залізниці) вона зібрала усі плітки про мене, які згенерувало село на той час. А це немало. Село ж поглинуло не одну сотню серіалів, які вчать складати такі легенди і казки, що Андерсен тихенько курить у куточку, прикрившись отією різнокольоровою парасолькою Оле-Лукойє. Виявляється, під личиною вчительки я приїхала до Пузирків і хотіла звести з розуму бібліотекаря, потім спокусилася на депутата, якось умудрившись обійти його дружину-зміюку (видно сильніша зміюка, мінімум анаконда), і таки охмурила лісника,  неприступного  самітника, який після смерті дружини (а це 13 років!!!) на жінок взагалі не дивився. Село не знало, що відлякуючий елемент синок Тамерлан не підпускав до батька жодної непідходящої жінки. І отой сильний лісник, який зроду-віку не хворів нічим, не витримав моєї харизми і зламав ногу. А потім приїхав другий жених і теж сильно постраждав, бо я маю руйнівну ауру, тому краще мене не злити.  На вигляд ніжна, а насправді сильна родова відьма, яка десь там у клуні ховає  мітлу, а у волоссі роги. Отак! А ще показали бабусі, де моя хата.

Тамерлан, який відкрив двері, мало не впав, побачивши бабусю. Жінки у віці в селі так не одягаються: лисяча шуба в підлогу, фетровий капелюх і сонцезахисні окуляри.

— Ого, — прошепотів він, розуміючи, що мадам зовсім не місцева. — А це хто? Вам кого, мадам?

— Моя бабуся Ліза, - представила я свою родичку. – І напевно, по мою душу.

— Крута баба! – аж присвиснув Тамерлан, придивляючись до лисячої шуби.

Бабуся прискіпливо глянула на Тамерлана поверх окулярів.

— Добрий день, юначе. Треба розуміти, Тамерлан?

— Ага. Добрий, — чемно відповів він і одразу тихо спитав мене: — А вона завжди так дивиться, ніби бачить усі твої гріхи наперед?