Серія 14 ЛІКАРНЯНИЙ СЮР

Ми з Тамерланом відчинили важкі двері палати, і в ніс відразу вдарив густий запах хлорки та чоловічих страждань. Картина була гідна пензля сюрреаліста. Ні, не постімпресіоніста Вінсента ван Гога, який  посварився з художником Полем Гогеном (це культурна версія), за іншими даними — психічно зірвався через відмову від алкоголю й відрізав собі частину вуха. Творча людина, що взяти? Побічні ефекти богемного життя.

На правому ліжку, велично задерши загіпсовану ногу до стелі, лежав мій «Роберт Редфорд» — лісник Єгор Іванович. Колоритно так.  А в кутку, нагадуючи єгипетську мумію з перекошеним німбом із бинтів, напівлежав Кирило. Ще колоритніше. Шкода, що я не художник ван Гог. Але зате вуха цілі.

— О, а ось і Єлена Троянська! — прохрипів Кирило, намагаючись іронічно підняти брову, але бинти на лобі не дали цього зробити. — Прийшла подивитися на руїни, які залишила після свого «захоплення»? – не помічала раніше в Кирилові такої отруйності.

— Які руїни? — я обурено поставила сумку на тумбочку. — Це ти мене з повноцінного життя вивів! У мене тиск, у Багіри стрес, дитина, між іншим в шоці, а село ледь не згоріло від емоцій! Бо ти приперся і порушив екосистему, - я теж мовчати не збиралася, тим паче, що травмований Кирило в ліжку не являв особливої небезпеки.

— Це я в шоці, Єво, — жалісно протягнув Кирило, дивлячись на свою загіпсовану ліву ногу. — Проєкти, контракти… Все коту під хвіст. Я б міг, між іншим, до міліції звернутися. Це ж напад. Членоушкодження… Я вже мовчу про те, що весілля зірвалося. Гроші дикі вбухано ж було… Що тебе вкусило?

Тут мене прорвало. Вся образа за безсонні ночі та страх за малого виплеснулися назовні:

— До міліції він зібрався! Думаю, якщо я піду до міліції, то  тебе скоріше закриють на пару років. А то й довічно, коли  розберуться, кого ти там вбив.

Треба було бачити цей вираз обличчя. Базедова хвороба ( дуже вирячені очі, хто не в курсі)  у мумії.

— Ти мухоморів наїлася чи що? – а недовго думав. От зараза.

— Ні. Тут білих повно. Я в грибах розбираюсь, - відбрила і почала вбивати фактами. - Добре, що вчасно почула? Ти ж казав: «Треба прибити і в лісі закопати»! Ну і кого ти там прибивав? Я за Тамерлана так боялася, що думала сама тебе перша закопаю, прямо під парканом без хреста і горбочка! Кого ти прибити збирався, ірод?

Кирило завмер, а потім… розсміявся. Точніше, спробував, бо струс мозку зробив його сміх схожим на гикавку пораненого тюленя. — Ой, не можу… Закопати… Єво, то ж у знайомого пес сказився! На дитину напав, покусав страшно. Ми з хлопцями вирішували, що з тварюкою робити, бо ж небезпека шалена. А ти що подумала? Що я кілер-рецидивіст? Це тому тебе сюди в цю глухомань занесло? А твої мені всі вуха продзижчали, що тебе рятувати треба, хтось з розуму звів, у секту затягли.

Я відчула, як мої щоки стають кольору петриківської калини. Що тут скажеш?  Картина Рєпіна «Припливли» . Хоча, насправді у Іллі Єфимовича такої картини нема.  А от у Льва Григоровича Соловйова є «Монахи. Не туди заїхали». Там реально монахи на човні пливуть річкою, а в річці жінки голяка купаються. А святі отці не можуть второпати, чи то їх у пекло принесло, чи все ж рай на землі заслужили за які діяння.

Єгор, який до цього мовчав, розглядаючи тріщини на стелі, раптом кашлянув: — Єво, заспокойтеся. Ми з Кирилом уже всі претензії «оговорили». Чоловічою мовою. Поки санітарка не бачила. Він не ображається на сина…. Я все компенсую. В плані лікування.

Лісник спробував поворухнути пальцями на гіпсі й додав:

— До речі,  Тамерлане, ти де? Не хочеш перепросити?

Тамерлан, який до цього скромно тулився за моєю спиною, визирнув уперед, косо позираючи на загіпсованого Кирила, в якому не переставав бачити загрозу.

— Я тут, — серйозно сказав хлопець і підійшов до ліжка Кирила, переминаючись із ноги на ногу. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно з'їв лимон і тепер намагається бути ввічливим.

— Дядьку, — почав він, дивлячись у підлогу, — ви це... вибачте, що ми вас трохи... того. Учителька просто перелякалася, а я... я теж злякався. Не хотів я вам по голові.

— А потім по нозі теж не хотів? – іронічно зауважив Кирило, якому Тамерлан насправді подобався, бо сам таким шибайголовою у його роки був.

— Ви встали і пообіцяли мені руки переламати, - нагадав Тамерлан. Кирило не пам’ятав, що тоді верещав, злий був.

— То ти по ногах, щоб не встав, ага? – іронія так і хлюпала.-Хто тебе такому вчив?

— Батя, - чесно зізнався хлопець. Лісник не виправдовувався, в душі навіть радів, що навчив малого захищатися .

Кирило, відчувши себе господарем ситуації, переможно всміхнувся крізь бинти: — Та ладно вже, козаче. Буває. Я не тримаю зла. Сам, певно, теж усіма можливими способами захищав би себе і Єву.  Єва — жінка вогонь! Я от підлікуюся, ноги зберу до купи й відсвяткуємо нарешті весілля. Так, Єво? Коли там у вас канікули? Погралася тут у вчительку і досить. Ні, ну якщо захочеш працювати, я не тиран, знайду тобі приватну школу на Печерську. Малі класи чоловік на десять, достойні зарплати…. – міркував уголос Кирило.

Тамерлан на мить застиг. Його очі стали круглими, як монети.

— Одружитеся? Печерськ? Нова школа? — перепитав він, наче почув новину про кінець світу. —  Та ви що! Тоді я забираю свої вибачення назад! Вибачення анульовані!  Вчителька, він це серйозно?

І раніше, ніж я встигла бодай рота розкрити, Тамерлан розвернувся і вилетів із палати так, ніби за ним гнався не один скажений пес, а ціла зграя.

— Кирило, що ти мелеш? Який Печерськ? У мене й тут малі класи, -  рявкнула я і помчала за хлопцем. Коли я нарешті наздогнала його вже на подвір’ї лікарні,  Тамерлан стояв біля великої липи, схрестивши руки на грудях.