СЕРІЯ 13 ПІДЛІТОК У ХАТІ - АРМАГЕДОН НА МІНІМАЛКАХ

Все почалося з  того, що Тамерлан не прийшов у понеділок до школи. Не вперше, але на вихідні його батько теж не приходив. Зазвичай знаходив привід, щоб прийти. То паркан чинив, то зайві дерева в саду випилював, то криницю огороджував. Я подумала, що фантазія для дивних справ закінчилася. Ні. Причина була інша.

Лісник, як усі порядні лісники, вирішив, що саме сьогодні — ідеальний день полізти на горище, щоб дістати ялинкові прикраси, бо за два тижні Новий рік, то пора  ставити в хаті ялинку. Він це завжди на свій день народження робив. Ефект свята.

— Та я на хвилинку! — крикнув він униз. — Тільки гляну, що там миші розвели!

Драбина, яка стояла під горищем ще з часів, коли Тамерлан був у планах, тихо, але впевнено подумала:

«Ну-ну…»

Скрип.

Тріск.

І… хрясь! Перелом ноги. Вчасно.

Коли Єгора Івановича привезли в лікарню райцентру, він лежав, як герой після битви з драконом. Тільки дракона не було — була драбина.

Я зайшла в палату.

— Ну що, завойовнику горищ? — питаю.

— Та завоював… — зітхає. — Горище перемогло.

Помовчали. Я подивилася на його гіпс. На ньому хтось уже встиг написати «Одужуй!» і намалювати трактор.

І тут він, з виглядом людини, що передає секретну місію, мовив:

— Слухай… в мене до тебе прохання, вчителько. Не в службу, а в дружбу.

— Кажи вже, — насторожилась я.

— Ноутбук мій привези. А то мене доставили сюди, а роботу вдома лишили.

— Добре.

— І ще. Тамерлана… забери до себе.

— …

— Бо він… як би тобі сказати… трохи шебушний.

— ТРОХИ?!

— Ну… не зовсім сидячий варіант дитини. І уроки сам не вчитиме. Боюсь я.

— За Тамерлана?

— Ні, за ліс боюсь. І за село трохи.

Я вже відчула, як моє спокійне життя тихо пакує валізи й їде без мене.

— Добре, —  зітхнула я. — Але якщо він почне розбирати мою піч по цеглинах — не ображайся, доведеться нову робити.

— Домовились, — усміхнувся він, явно не усвідомлюючи масштабів катастрофи.

Тамерлана я забрала того ж дня. Малий бурчав, під носа матюкався (я чула)і сварив мене і батька на чому світ стоїть. Мене не почула за що, а батька, що гепнувся і няньку приставив.

— А чо не ви у нас вдома живете, а я у вас?  - риторичне питання.

— Хата поруч зі школою, - перше, що на язик прилипло. Логічно.

— Але у нас більша. І ялинка є. Як Новий рік будемо зустрічати?

— Давай трохи у мене, трохи у вас, - от більше люблю золоту середину.

— Лади, - погодився. – Тільки ви тут живете, як у скляній банці, — заявив він, критично оглядаючи мою кухню. —  Треба модернізація.

Ось список «покращень», які з’явилися в моїй хаті:

Система «Розумні двері»

Тамерлан вирішив, що замок на дверях — це для слабаків. Він приладнав над дверима складну конструкцію з волосіні та старих бляшанок з-під згущеного молока, всередині яких лежали камінці. — Це сенсорна система, — пояснив він. — Якщо хтось прийде без попередження, бляшанки здецибелять так, що в сусідньому селі собаки прокинуться. У вас буде час втекти. До речі, не завадить зробити чорний хід. Вхід до хати один?

— Так через вікно, - нагадала, що вікон аж три.

— І всі батя загатив намертво, якщо пам’ятаєш.

— А через горище? Там є невеличке, - придумала.

— В нього навіть я не пролізу. А ти і поготів. Гаразд, є тема для подумати.

 Кухонний девайс «Мульти-ніж»

Мій набір кухонних ножів Тамерлан визнав «іграшковим». Притягнув пару тесаків з лісникової хати.

Охоронна зона Багіри

Він збудував для вовченят «спостережний пункт» зі старих ящиків прямо під вікном. — Багіра і Акела тепер звідти мали стежити за котами і лисицями, раптом яка припреться.

Приніс невеличку ялинку у великому контейнері, мотивуючи тим, що так у хаті пахне лісом і  на Новий рік заведено, але після зими її можна висадити десь, не знищиться дерево.  Притягнув цілий оберемок лісового моху і розклав його на грунті  навколо ялинки.

— Це природний гігрометр, — повчально сказав він. — Якщо мох стає сухим — значить, повітря в лофті як у пустелі Сахара, треба бризкати водою. А ще він пахне лісом.

Фінал «модернізації»

Увечері я сиділа в кріслі, намагаючись не зачепити волосінь «сигналізації», мої ноги гріли в’язані  шкарпетки баби Раї, а в повітрі стояв стійкий запах мокрого моху та хвої.

— Ну як? — запитав Тамерлан, задоволено оглядаючи справу своїх рук. — Тепер це не просто хата. Тепер це автономний об’єкт «Лофт-1». — Тамерлане, — зітхнула я, — це все дуже круто... але де мій фен? — Фен? — він замислився. — А, я з нього зробив турбо-наддув для печі. Тепер дрова розгораються за три секунди. Але волосся ним краще не сушити — може підсмажити брови.

На день народження лісника до лікарні ми  поїхали з Тамерланом разом.  Лікарня зустріла нас запахом хлорки та суворими поглядами медсестер. Лісник лежав на витяжці, з гіпсом до самого стегна, схожий на підбитого ведмедя в барлозі.

— Ну як ви там? — прохрипів він, підозріло дивлячись на чисту сорочку сина. — Тамерлане, ти дрова рубав? Уроки вчив?

Я швидко закрила Тамерлану рота долонею, поки він не встиг розповісти, як ми пів ночі дивилися фільми про Гаррі Поттера, а зранку проспали і запізнилися на уроки. — Все ідеально! — защебетала я. — Ми вчимо мову, читаємо казочки на ніч, їмо вівсянку з трюфельною олією. Тамерлан — просто зразок слухняності.

Лісник полегшено зітхнув, а хлопець поряд зі мною сопів так, ніби в ньому закипав чайник. Я стискала його плече, передаючи через куртку сигнал: «Мовчи».

Щойно двері моєї хати зачинилися, маскарад закінчився. Тамерлан скинув рюкзак посеред кімнати, налякавши Глюкозу.