СЕРІЯ 11 ЦІКАВІ УРОКИ

Десь читала, що в Японії є чудова практика: уроки споглядання природи. Учитель просто виводить дітей надвір, вони мовчки дивляться навколо, а потім описують усе, що побачили. Розвивають спостережливість, мовлення, образне мислення.

Подумала: «Чим ми гірші?»

Вивела свій сьомий клас. Стояли хвилин десять. Вітерець, сонечко, осінні дерева, пташки... Стояли хвилин п’ять. Споглядали. А потім комусь стало скучно і понеслась душа в рай. Даремно я ту калюжу перед школою до уваги не  взяла, хоч око на ній спочатку й зупинилося. Отаких затьопаних назад до класу повернула. Доки привели себе до ладу,  до кінця уроку лишилося десять хвилин. 

—    Дома напишем? – майже хором.  Ні, думаю, вдома за вас тата, мами, бабусі, дідусі, старші брати та сестри понаписують. Кажу:

—    Багато не треба, в п’ятьох реченнях передайте враження. Але щооб було одне порівняння.
От правду кажуть, стислість – сестра таланту. І мало хто знає продовження цієї  приказки: «…. І пасербиця гонорару». 

Увечері перевіряла роботи. Сміялася так, що Глюкоза втекла під диван і дивилася, немов на божевільну. Ось кілька перлин.

«Осінь. Листя пожовкло і обвалилося, як зуби у старого дідугана. Дерева голі. Сумно і нецікаво. Інша справа — калюжа, в ній стільки барв.» Це Михайло наспостерігав. Поясню: у калюжі була бензинова пляма. Саме вона стала головною визначною пам'яткою уроку.

«На гілці сидів крук. Сердитий, як індик перед Різдвом. Він дивився на нас так, ніби знав, що зараз хтось щось утне. Не помилився.»

«Береза стояла біла, як учителька після того, як побачила нас обляпаних біля калюжі.»
Грицько тонко підмітив зміни кольору мого обличчя.

«Листочок кружляв, мов п'яний метелик. Довго не міг вирішити, куди йому впасти. Нарешті прикрасив і без того різнокольорову калюжу». От звідки вони беруть такі порівняння?

Загалом японська методика працює. Просто японські діти, мабуть, бачать сакуру, Фудзіяму й журавлів А мої — калюжу, крука і вчительку, яка вже подумки пише пояснювальну директору, чому після уроку половина класу виглядала так, ніби їх повернули з чемпіонату світу зі стрибків у багнюку.
Мені особливо подобається, що діти в таких творах майже ніколи не помічають те, що планував учитель. Учитель бачить золоту осінь, а семикласник — калюжу, ворону. Інший ракурс.
На цьому дух експериментаторства в мені аж ніяк не згас, а навпаки – закріпився. Я вирішила, що робити опис тварини за ілюстрацією — це нудно, а де ж сучасні виміри 3D?  Тому привела на урок Багіру. Вона якраз була в настрої «хочу з’їсти весь світ або принаймні куток вашого столу».

— Діти, — почала я, — сьогодні ми вчимося описувати тварину. Дивіться на Багіру. Які епітети ми можемо підібрати до її вигляду? – з порівняннями розібралися, прийшла черга епітетів.

Першим підняв руку Степан:
 — Вона сіра, як немита картопля. І лапи в неї такі, що добре було б рівчаки під посадку копати.

— Степане, це дуже практично, але давай додамо поезії! — заохотила я.

Брати-близнюки синхронно кивнули: 
— Вона нагадує туман над ставком о четвертій ранку, — почав Іван. 
— ...тільки цей туман має зуби і хоче зажувати мій пенал, — закінчив Петро. Можна, я зганяю в їдалку і котлетку принесу?

-    Та старшаки вже зжерли, певно, в тій їдалці усе.  У мене бутери з ковбасою, - і дістав з контейнера бутерброди. Хліб відділив, а ковбаску віддав вовчиці. Та з’їла і ковбасу, і хліб, що пахтів ковбасою.  Михайло і свій обід віддав.  Голубці Василя Багіра теж зжерла за милу душу.

-    Оце вона у вас їсть, вчителько. Не боїтеся, що і вас зжере? – Григорій  так  прямолінійно.

-    То вона не встигла поснідати сьогодні, - виправдовувала я свого песика. – пропоную формулу опису   Об'єкт + Емоція + Порівняння = Яскравий образ.

Михайло відірвався від фантастики і бутерброда: 

— Це прототип біоробота-розвідника. Очі — як два лазерні датчики, що сканують наявність ковбаси в радіусі кілометра. Шерсть має антиблікове покриття для нічних операцій на Марсі.

Григорій встав, поправив сорочку і видав цілу промову: 

— Шановне товариство! Перед нами — втілення волелюбного духу наших лісів. Її погляд — це глибина мудрості, а її хвіст — це вектор нашого європейського розвитку... ну, або просто він у неї зараз застряг у дірці підлоги.

Тут втрутився Семен: 
— Вчителько, у неї аеродинаміка порушена. Вуха занадто великі, створюють зайвий опір при бігу. Треба б їх якось... притиснути.

Багіра, ніби зрозумівши, що обговорюють її тюнінг, видала коротке «вуф» і спробувала на зуб підручник української мови.

Дзвоник пролунав якраз тоді, коли Багіра вирішила перевірити на міцність кросівки Віті-спортсмена. Вітя не образився — він лише професійно пішов у дриблінг, намагаючись обійти вовченя.

Додому я йшла з пачкою творів, де Багіру називали і «сірим термінатором», і «вухастою бідою», і «квіткою лісового лопуха». Я посміхалася. Можливо, вони не вивчили всі правила пунктуації, зате навчилися бачити красу в тому, що гарчить і кусається. Прикольно. А ще прикольніше вони вдома поописували своїх домашніх улюбленців. Думаєте, котиків та собачок? 
Степан підійшов до справи монументально. Його корова Ельвіра, за словами автора, мала «погляд іспанської королеви та апетит екскаватора». Тато Степана, мабуть, мав тонке почуття гумору, називаючи так істоту, яка замість реверансів лише голосно ремигає під вікном.

Василь присвятив оду півню Кузьмі. З’ясувалося, що Кузьма — це «місцевий рекетир у пір’ї», який тримає в страху не лише курей, а й сусідського пса, бо «клюється зі швидкістю швейної машинки «Зінгер».

Михайлик  написав про свою черепаху Тортика: «Тортик дуже швидкий. Не знаю, чому говорять: «Плентається, немов черепаха. Мій Тортик ганяє, немов укушений. Має міцні лапи і панцир. Кумедно їсть черв’яків».

Я ледве не плакала над твором Гриші про їжачка Кактуса, який невідомо де заснув на зиму. 
Семен описав коника Трохима. Твір нагадував вестерн: «Коли я сідаю на Трохима, він робить вигляд, що мустанг. Але через три метри він згадує, що він просто Трохим, і зупиняється їсти траву».