СЕРІЯ 10 НАДМІРНА УВАГА ДО МОЄЇ СКРОМНОЇ ПЕРСОНИ

У селі статус «міська вчителька» — це щось середнє між званням академіка та довідкою про тимчасову недієздатність у побуті. Для місцевих я була екзотичною пташкою, яка дивом не замерзла в перші ж приморозки, тому операція «Порятунок інтелігенції» розгорнулася масштабно із залученням усіх небайдужих. То в місті нікому ні до кого нема діла, а в селі усі всіх знають, усе як на долоні. Ти можеш про свої проблеми не говорити, кому треба, зрозуміють. Ремонт вікон лісником – то були квіточки. Далі завітала баба Таня з десятком яєць, які були настільки свіжими, що, здавалося, ще пам’ятали найтепліші побажання курки. — На, дитино, їж, — казала вона, витираючи руки об фартух. — Бо худюща, як тріска. Ти ж мабуть там у місті одні мівіни гризла?

— Бабо Таню, я мівіну не їм.... — намагалася вставити слово. Та не слухала, роздивлялася стіл, на якому я саме пасту готувала для картоплі.

 — Що це за бовтанка? — і айда пробувати.

— Паста, - кажу.

— Паста? Та, що зуби чистять? Господи, — вона хрестилася й виходила, лишаючи на столі «гуманітарну допомогу». До вечора все село знало, що я харчуюсь чим попало, навіть пастою.

Пізніше я з нею скооперувалася і  купувала яйця для себе і Багіри. А ще вона мені кролицю Сатану продала. Дешево. Бо реально сатана. Кріль від неї тікав у перший ліпший кут. Тому з купівлею ще однієї кролиці вирішила почекати, бо кріль такого гарему не витримав би.

Дід Семен приніс козяче молоко. Він поставив банку на стіл так урочисто, ніби це був еліксир безсмертя.

— Це від моєї Зірки, — гордо заявив. — Вона в мене інтелігентна коза, бур’яни  не жере, тільки чисту конюшину. Пий, бо коза — то тобі не корова, у неї в молоці вся таблиця Мендєлєєва, тільки без хімії. Якщо захочеш, носитиму регулярно. Багато не візьму, бо вчителька, інтелігенція, що з тебе візьмеш, зошитами замучена, дітьми замордована.

Моя колега, Надія Андріївна, щоранку приносила булочки. Вони були такі пухкі й ароматні, бо  з корицею.

 — Надіє Андріївно, ви мене розпестите! Я ж теж пекти вмію... — боязко казала я.

— Ой, не сміши мої  капці, — жартувала вона. — Твоє вміння — то книжки, а моє — то духовка. Їж, поки гарячі!

До зими мій «лофт» перетворився на стратегічний склад продовольства. Батьки близнюків, Івана та Петра, вивантажили мішок буряку:

— Це щоб щоки червоні були, як у справжньої вчительки, а не як у Снігуроньки! Батьки Толіка докинули два мішки картоплі — «Белла Роса», елітна, Степан особисто інспектував кожну бульбу. Сусідка продала моркви (хоча слово «продала» тут умовне, бо гроші вона брала так, ніби я їй їх насильно в кишеню заштовхувала).

Позаймалася з дев’ятикласниками, мову треба було підтягти, то  мені нанесли консервації: солоні огірочки, помідорчики, мариновані кабачки, огірки, ікра баклажанна, кабачкова і просто салати.

Сільський бартер – це процес, при якому вчителька віддає знання про дієприслівникові звороти, а натомість отримує натуральні вітаміни, калорії та нескінченну любов усього села.

 Десь перед груднем завітав депутат Сергій Павлович. З класичним набором у пакунку: кіло гречки, кіло цукру, пляшка олії рафінованої, макарони  і рис. Я вирішила  зіронізувати:

— А де  ікра чорна, ікра червона?

— А дупця у пані вчительки не злипнеться?  Хоча за певні послуги чому б і ні… - і дивиться так маніакально-питально.

— А щелепу декому варто прибрати з пілоги. У вас дружина начебто є. І впевнена, що у неї макогон дебелий у господарстві теж на чільному місці, в очікуванні застосування,  - а чого я йому в зуби зазирати маю, кажу, як є.

— Тю, шалена дівка. Накой ти мені здалася. Одні кістки, нема за що й потриматися, не те, що у моєї. Друкувати на компі вмієш же, якщо учитєлка з міста. Треба дещо надрукувати.

—А секретарку де діли? – не сподобався мені той депутат.\

— У декрет пішла, - і дивиться, чекає мого рішення. Моє мовчання по-своєму розцінив: - Я до її вагітності ні до чого. Має чоловіка, якщо що.

— Та я про це і не думала, У кого що болить. Надрукувати надрукую, але секретарку шукайте або самі вчиться. Не велика наука.  Тільки  комп’ютер лише в школі, а після уроків зошити… - міркувала вголос. Аби хто знав, як я шкодувала, що не прихопила свого ноутбука. Отут депутат зразу зметикував, куди мої слова дмуть  і обіцяв організувати техніку. Отак оком не встигла кліпнути, а в мене була вже друга робота. І потриманий, але цілком  пристойно працюючий ноутбук. Флешку я купила в райцентрі, фільми наскачувала у бібліотеці, бо там був інтернет, і життя  стало яскравішим. Тільки от часу на перегляди фільмів було менше.

Бо тільки зберуся щось подивитися – Сергій Павлович на порозі з стосиком  того, що треба надрукувати. Отак декілька разів він до мене заскочив, і все село вже знало, що у нас з ним роман. Потім приплели, що він збирається родину кидати, бо я вагітна. Коли тільки встигла, шалава міська.  І макогон у дружини його теж є, як виявилося, я була права. Прибігла  Валентина Сергіївна ( а було схоже, що прилетіла на мітлі) з чітким наміром побити мене. А жінка вона габаритна, за сто кіло точно, то я на всяк випадок зачинилася  в сараї й звідти  пояснювала, що тимчасово роль секретарки виконую, а не те, що село придумало, бо фантазія ж бурхлива, новин не вистачає, сенсацій тим паче, тому генерують зі швидкістю світла. Валентина не повірила. Пообіцяла навести порчу до сьомого коліна, якщо я  у її сина батька заберу. Та накой він мені?  Таке щастя і задарма не треба.

То я так  думала, а селу видніше.  Воно вперто мене сватало аби кому. У класі два стільці зламалися, попросила трудовика Василя Васильовича  починити.  Починив. Чаю після цього попили в кабінеті.  Вчителька біології Світлана Пилипівна тільки й зазирнула. І досить. Дійшло до того, що завуч Микола Петрович вирішив  поговорити про мою аморальну поведінку. Спочатку бібліотекарю Григорію голову морочу (мою часту присутність у бібліотеці більше ніяк не могли пояснити, як інтересом до бібліотекаря, хоча мене цікавив комп’ютер та інтернет, отака я меркантильна), потім депутата з сім’ї цуплю, а це вже до святая святих добралася – до трудовика.