СЕРІЯ 9 НЕТИПОВІ ВИХІДНІ

Я чекала вихідних, як учень канікул. Серйозно. Чомусь діти вважають, що вчителі роботи і відпочивати їм не потрібно.  Перша помилкова думка  — от вчителів не годуй, дай двійок в ряд наліпити. Хиба ще та. Я люблю одиниці ставити, бо на двійку попрацювати треба. А один – то за присутність.  Друга помилкова думка — вчителі працюють до обіду, ну скільки уроків, а далі — задрали ноги і про школу забули. Облуда, якій і я також раніше вірила. Якщо ти вчителька, тобі школа навіть сниться.  Мені Семен заявив: «Так у вас домашніх завдань немає». А я йому: «Та до кожного уроку підготуватися треба. Твоє домашнє і поруч не стояло».  Не повірив. Залишила після уроків, показала. Він мені ще й картки  виготовляти допомагав. Тепер з такою повагою дивиться. Ну і помилкова думка, що у вихідні вчитель відпочиває теж у топі.

Прямо з понеділка морально готувалась до суботи і неділі. У п’ятницю зробила подвиг — перевірила ВСІ зошити. А напроводила я здуру  у шостому диктант, у сьомому і восьмому переказ,  у дев’ятому взагалі контрольну на вісім варіантів дала. От вісім учнів у класі й варіантів я склала стільки ж. То на мене не трудоголізм напав, то щоб не списували. Тому в п’ятницю  перевіряти було що. Але вирішила на вихідні нічого  не лишати. Усі до одного зошити перевірити. Навіть ті, які планувала «та хай вже лежать до понеділка». Ні! Я їх добила у п’ятницю, щоб на вихідні навіть думка про роботу не лізла у мій мозок, що верещав уже в четвер увечері, щоб кидала цю важку роботу, поверталася до Києва, де було спокійно, гарно і …. Кирило. Відмову від шлюбу треба було якось аргументувати. І в мене на пиці буде написано, що знаю про його кілерські замашки. Тому думка про повернення як тільки залітала у мою голову, так я її віничком таким маленьким  і вимітала звідти. А після  ганчірочкою  хлоркою промивала, щоб і сліду, і духу не було. І зразу ж  починала бачити  переваги життя у селі.

— Все!  Я – вільна людина!— урочисто сказала сама собі о восьмій годині вечора в п’ятницю й потеліпала додому. Мої колеги розбіглися раніше, бо в них кури, гуси, індики, свині, пси, коти. Усю ту живність годувати треба, А ще родини, які теж потребують уваги. Я ж не мала ні худоби, ні родини. Вільна пташка.

Увечері будильник не ставила принципово. Бо навіщо будильник людині, яка має намір спати доти, доки організм сам не прокинеться. Читала, що так спали цариці. Вирішила відчути себе саме такою особиною королівської крові.

І от сплю я… І сниться мені… ну прямо кіно!  А я — героїня серіалу. І судячи з декорацій – турецького.

Стою така красива, вітер волоссям грається, а до мене підходить смаглявий красень із квітами. Красень напіводягнений, спекотно йому, квіти якісь екзотичні, я таких ніколи не бачила.  Мозок на радощах розслабився, то генерує чорт зна що. За сонником  Фрейда чоловіки сняться до  задоволення. Правильно, вихідні, райське задоволення. І от той красень уві сні каже:

— Це вам… —  таким оксамитовим голосом, що навіть квіти почервоніли.

І я вже така думаю: «Ну от, нарешті життя налагоджується…» Бог нормального чоловіка послав. І тут…

ГЕП! ГЕП! ГЕП!

Я спочатку подумала, що то в серіальному сні  спецефекти. Типу як в індійських, коли б’ються. Ще не встигли улупити, як десь щось хряпнуло так, наче всі кістки  поламалися.

Але коли «спецефекти» почали бити у двері з наполегливістю дятла на енергетику — стало ясно: це  вже не сон. Це ломиться реальність.

— Та йду я! — гаркнула, заплутуючись у ковдрі, як риба в сітці.

Вискочила до дверей у піжамі. Тій самій. З каченятами. Чесно – думала сусідка. Вона чомусь більш за всіх боїться, що я зберусь і повернусь у місто, а її три онуки  так і не знатимуть мови.

Відчинила. І завмерла. На порозі стояв лісник Єгор Іванович. В одній руці — ящик інструментів. В іншій — пакунок.

А поруч… Тамерлан. Стоїть. Либиться.  І розглядає мене так уважно, ніби я — новий експонат у музеї «Ранкові страхіття».

Лісник делікатно мовчить, лише дивиться. Зате Тамерлан не мовчить.

— Гламурна піжамка у вас, вчителько! — заявив він із таким задоволенням, ніби відкрив Америку. — Харе дрихнуть. Ми з батею прийшли вікна вам ремонтувати. Бо взимку змерзнете.

Я кліпаю очима. Мозок ще спить. Він поки що десь там, поруч із смаглявим красенем зі сновидіння.

— А… а… — кажу я, намагаючись знайти хоч одне розумне слово. — Добрий ранок…

— Та який там ранок. День уже, — махнув рукою Єгор Іванович. — Вікна у декого свистять, як вітер у полі.

І, не чекаючи запрошення, лісник  посунув мене з дороги і зайшов до хати. Просто зайшов. Як до себе. Я лишилася стояти посеред кімнати, немов язика проковтнула. У піжамі. З каченятами. І відчувала, що моє самолюбство тихенько сіло в кутку і накрилося ковдрою. Типу соромно.

Тиша затяглася, як раптом з-за пазухи лісника з’явилося щось маленьке, пухнасте й миле до чортиків. Такі оченята у того пухнастика, що думала, лісовика приперли. Цим двом не складно будь-яку чортівню лісову притягти,

— Тримасна. Для щастя, — безапеляційно заявив лісник. — Назвете якось, на кшталт  Мурка.  Кошеня вибралося з-за пазухи більше і  я посміхнулася своїм дурним думкам.

— Яка Мурка? — втрутився Тамерлан, виходячи вперед. — Тату, це ж вінтажний варіант. Хай буде Глюкоза. Мурок пів села, а Глюкоза буде одна. Видно, Єгор Іванович і сина за таким принципом називав. Серьож і Тарасиків море-океан, а Тамерлан – один. Я так подумала, але вголос вистачило розуму не говорити.  Мало на яку фобію наступлю. Воно мені треба?

Поки Тамерлан намагався переконати батька, що кішка з іменем Глюкоза ловитиме мишей набагато драйвовіше за Мурку, лісник розгорнув справжній фронт робіт.

— Тамерлане, подай молоток! — покомандував батько.