СЕРІЯ 8 ПЕДАГОГІЧНИЙ КОЛЕКТИВ

У невеличкій сільській школі життя тече по-особливому — неспішно, але водночас насичено, як шкільний дзвоник, що раптом вириває всіх із думок. Тут кожен знає одне одного не лише за іменем та прізвищем, а й за усмішкою, звичками, навіть за тим, як хто зітхає після важкого дня.
Педагогічний колектив — це не просто група вчителів, що збираються під дахом однієї школи. Це люди, які щодня приходять не тільки навчати, а й жартувати, підтримувати, трохи сварити і багато любити. 

У їхніх розмовах змішуються плани уроків і рецепти пирогів, серйозні педагогічні наради й тихенькі смішки за чашкою чаю. Можуть почати зі скарги на Хом’яченко Наталочку, яка має поганий почерк, а потім згадати її маму Людочку – круглу відмінницю, що сиділа у  білому фартушку з великими пишними бантиками за першою партою і мала ідеальний почерк і хулігана-тата, що взагалі зошитів не мав і чим тій Людочці Ванечка приглянувся не зрозуміло, але от дитина тепер страждає, бо гени тата здомінували чомусь. 

Кожен з учителів них має свій характер, свої звички й навіть свої маленькі дивацтва — разом вони творять щось більше, ніж просто колектив. Вони — душа цієї школи. Тепла, жива і трішки кумедна. І я рада була, що потрапила саме в таку душевну атмосферу, яка нагадувала одну велику сім’ю. 
Ось панорама нашої вчительської, невеличкої, проте затишної кімнатки, де на перерві  часто збираються вчителі або хоча б забігають взяти чи поставити до комірки журнал – священний об’єкт шкільної документації.

Раніше я думала, що вчительська — це місце, де люди п’ють чай і скаржаться на життя, учнів, уряд. Ні, то сакральне місце, як гора Олімп, на якій мешкають важливі боги. Очолює ту гору директорка — Людмила Савелівна. 

Людмила Савелівна  не ходить, вона здійснює урочисту ходу. Коли вона з’являється в коридорі, навіть Вітя-спортсмен припиняє дриблінг і завмирає в позі «пам’ятник слухняному учню». 

— Школа — це храм науки! — любить казати директорка таким голосом, ніби особисто закладала перший камінь цієї школи. Хоча якщо вірити легендам, які ходять-бродять коридором і кабінетами школи, то це робив її дід Макар. Він був будівельник. Людмила Савелівна володіє магією «тихого гніву»: якщо ця жінка починає говорити пошепки — це означає, що хтось сильно накосячив і влетить йому по перше число. Ні, до щоденника ніхто нічого писати не буде. Як ітиме додому, то не полінується, заскочить, нажаліється і батьки випишуть таку порцію трудотерапії (село ж, роботи валом), що краще б ременем по дупці. Кажуть, Людмила Савелівна може одним поглядом зупинити трактор, що проїжджає повз вікна, якщо він занадто гучно дирчить під час контрольної. І я в це вірю.

Завуч — Микола Петрович. Він же історик. Чоловік, який  знає все і про всіх . Абсолютно. Хто запізнився, хто не здав зошит, і чому у п’ятому  класі знову не було дисципліни. Він веде журнали так акуратно, що, якби їх передали в музей, відвідувачі б плакали від захвату.

Його улюблена фраза:
— Це ми ще з вами обговоримо…

І всі розуміють: обговорення буде довгим і незабутнім.
 Микола Петрович ніколи не ходить коридорами просто так. Він здійснює «інспекційний обхід територій». Якщо він бачить учня поза класом під час уроку, то дивиться на нього так, ніби той — зрадник, що відкрив ворота фортеці під час облоги.

 Будь-яку подію в школі він порівнює з минулим. Розбите вікно в туалеті у нього — це «вандалізм, порівняний із падінням Риму», а батьківські збори — «Віденський конгрес, де вирішуються долі кордонів (і парканів)».

«Заміщення — це мистецтво»: Коли минулого тижня захворіла вчителька музики, він відправив на урок фізрука. На запитання «Як це пов'язано?», Микола Петрович спокійно відповів: «Гармонія духу і тіла. Нехай бігають під метроном». Він пам’ятає, як вчилися усі батьки нинішніх учнів.

 Його фраза: «Сидоренко, твій батько теж плутав Хмельницького з Виговським, це у вас спадкове», — діє краще за будь-яку догану.

Живе між минулим і сучасним. Може почати урок із Київської Русі, а закінчити історією про те, як у 1998 році він сам ледве не став легендою. Учні люблять його за те, що з ним історія — це не дати, а пригоди.

Вчитель трудового навчання — Василь Васильович, серед дітей - Вася-Лопата.
Василь Васильович щиро переконаний, що людина походить не від мавпи, а від тримача для граблів. — Навіщо вам ті синуси, — бурчить він, вистругуючи з хлопцями чергову ніжку для табуретки, — синусом картоплю не викопаєш! Він — єдиний, хто розуміє Семена-техногенія без слів. Коли вони вдвох закриваються в майстерні, звідти чути іскри та звуки, ніби там збирають адронний коллайдер із підручних засобів. І не здивуюсь, якщо таки зберуть.

Вчителька математики — Ганна Іванівна  на прізвиско Королева іксів.  Ганна Іванівна — жінка, яка впевнена, що навіть кохання можна розрахувати за формулою дискримінанта.  Їй весь час не вистачає крейди, бо  з шаленими темпами списує дошку.   Вона — єдина людина, яка може вирахувати швидкість, з якою Михайло дожовує булочку, і час, за який першокласник Вітя добіжить від класу до їдальні. Кабінет першого класу знаходиться найдалі від їдальні, але хронічно голодний Вітя прибігає завжди першим. Старшокласники  ніяк не можуть розгадати цей феномен. Ганна Іванівна розгадала. Ні, не за допомогою формули  Відстань дорівнює швидкість помножити на час. Просте спостереження. Годують перший клас після третього уроку. От Вітя й відпрошується в туалет за п’ять хвилин до кінця уроку. Добігає до туалету за хвилину і п'ятнадцять секунд, робить свої справи і стрімголов до їдальні. Дзвоник лунає – Вітя вже в їдальні перший у черзі. І ніякої магії. Телепортацію теж не застосовував. Прості учнівські хитрощі. І крапелька логіки…

Вчитель фізкультури — Петро Семенович (Людина-свисток). Петро Семенович вважає, що спортзал — це портал в інший вимір.  Щиро вірить, що ранкова зарядка — це шлях до щастя, а біг по колу — до просвітлення.