СЕРІЯ 7. Після бою руками махають і очима кліпають....

Наступного ранку я йшла до школи так, ніби збиралася штурмувати Еверест — у найнадійніших кросівках, які тільки знайшлися в шафі. Ніяких спідниць, ніяких підборів. Тільки джинси, тільки хардкор і тричі перевірений рівень заряду на телефоні.

На першій же перерві біля входу зчинився якийсь рух. Коли я побачила, хто заходить у вестибюль школи, моє серце знову зробило кульбіт і спробувало сховатися в кросівках.

Це був він. Вчорашній «лісовий маніяк».

Тільки зараз, без сутінків і зловісних тіней, він виявився просто неймовірно кремезним чоловіком. Високий, плечистий, справжній богатир. Як з’ясувалося — батько Тамерлана.

В руках він тримав мій учорашній пакунок, ущерть наповнений розкішними білими грибами, а зверху… зверху сиротливо лежали мої нещасні італійські туфлі. Одна з них була без набійки, а інша підозріло нагадувала жувальну іграшку для собаки.

— Вибачте мені, будь ласка, — прогудів він таким густим басом, що шибки в коридорі злегка забриніли. Чоловік ніяково переступив з ноги на ногу, і я помітила, що він справді дуже добрий, просто… ну, дуже масштабний. — Я вчора вас так налякав, що ви ледь не злетіли над соснами. Я не знав, що жінки вміють так швидко бігати.

Я почервоніла до кінчиків вух, згадавши свій передсмертний вереск.

— Я ж просто хотів сказати, що ви не в той бік біжите! — продовжував він, простягаючи мені кошик. — І туфлі ваші підібрав… ви їх по дорозі погубили, як Попелюшка, тільки дуже швидка Попелюшка.

—    Ну ви були з сокирою дуже переконливим, — ледь чутно промимрила я, все ще згадуючи той жахливий образ.

— Так сухостій же! — усміхнувся лісник у свою густу бороду, і в кутиках його очей з’явилися добрі зморшки. — Ліс чистив. Зарубки робив на всохлих деревах, щоб потім вивезти. А ви так на мене подивилися, наче я збирався вас на дрова пустити. Вибачте ще раз, не хотів такого ефекту.
Він поставив пакунок із відбірними білими грибами біля моїх ніг  і ще раз перепросив.

— Якщо ви такий фахівець із сухостою... —  набралася нахабства, — то може, допоможете? Бо зима цього року, кажуть, буде морозною. Мені б дров. Справжніх. Таких, щоб я не змерзла, як той мамонт у льодовику.

Через два дні під моєю хатою пролунав гуркіт, ніби приїхав бульдозер. Ні, то був самоскид. Батько Тамерлана привіз дрова. Дубові, важкі, найкращі. І замість того, щоб просто вивалити їх купою, взявся до роботи.

Весь вечір на подвір'ї лунало ритмічне:

— Хрясь!.. Хрясь!.. Хрясь!..

Сокира працювала так вправно, що поліна самі, мабуть, ставали в чергу.

Я визирнула у вікно. Лісник поколов дрова, акуратно поскладав їх у дровітню, ніби на виставку. Полінце до полінця. Рівненько. Я б не здивувалася, якби він ще й лінійкою перевірив. Потім обтрусив руки й спокійно зайшов до хати.

— Де у вас щітка для димоходу? — запитав так буденно, наче це найприродніше питання у світі.

— Для... чого?

— Піч почистити треба.

— Та не треба...

— Треба. Перед зимою обов’язково чистять. 

І це було сказано таким тоном, що я зрозуміла: сперечатися марно. Якби зараз загорівся дім, він би теж сказав: «Треба», — і пішов гасити.
Я мовчки дивилася йому вслід. Дивний чоловік. За останні два дні він сказав, мабуть, менше слів, ніж Кирило за п'ять хвилин.

Кирило любив говорити. «Треба якось заїхати»,  «Я тобі допоможу», «На вихідних зробимо»,  «Не хвилюйся, усе буде».

І я завжди вірила. А потім були термінові справи, робота, нарада, друзі, футбол, погана погода, гарна погода... Причини знаходилися легко. Справи — значно рідше.

Єгор був зовсім інший. Він нічого не обіцяв. Не розповідав, який він хороший. Не переконував, що завжди готовий допомогти. Він просто... допомагав. Привіз дрова, поколов, побачив стару піч — почав чистити. І все це так спокійно, ніби інакше й бути не могло. Мені навіть стало трохи ніяково. Я двічі намагалася відмовитися. Він двічі відповів одним словом:

— Треба.

І цього чомусь виявилося достатньо.

Я посміхнулася. Сама того не помічаючи, я почала приміряти лісника на роль чоловіка. Дожилася. Прогнала цю дику думку геть і зосередилася на спогляданні чистки печі.  Треба було вчитися, помічати дрібниці. Мені тут безкоштовний майстер-клас влаштували, гріх не скористатися.  Кажуть же люди, краще один раз побачити, ніж сотню – почути.

А тим часом лісник відкрив чавунні дверцята печі, вигріб кочергою залишки попелу, поставив поруч відро й заходився працювати.

Спочатку зняв маленькі чавунні кришечки для чищення димових ходів.

— А це навіщо? — поцікавилася я.

— Тут уся сажа збирається. У каналах, - і присвітив ліхтариком.  Я вдала, що щось там розгледіла. 

Він узяв довгий металевий шкребок і засунув його в перший канал.

— Шурх... Шкр-р-р...   Тук... Тук...

 З нутрощів  печі почувся звук, ніби хтось років десять там складував вугілля про запас. Щось обсипалося.

За кілька секунд униз посипалося чорне сміття. Багато. Дуже багато.

Я витріщилася.

— Це... все було в печі? 

— Ага. Ще б трішки потопили – і забилася б. У нас торік  родина учаділа так. Дякувати, сусіди підоспіли, то врятували.

Божечко, скільки підступів чекає на мене, дурну городянку, у селі. Чула від бабці, як та казала, що треба сажу потрусити, але як її ту сажу трусять поняття не мала, бо бабуся робила цю брудну процедуру вже  тоді, коли я їхала додому. 

Єгор методично проходив канал за каналом. Шкріб. Стукав дерев'яною ручкою молоточка по стінках. Знову шкріб. І після кожного такого «сеансу» з отворів униз сипалася нова порція сажі. Здавалося, вона там не закінчиться ніколи. Я вже почала підозрювати, що він зараз докопається до Австралії.

Потім він узяв жорстку металеву щітку й заходився вичищати топку. Сажа здійнялася чорною хмарою. За хвилину лісник став такого кольору, ніби народився шахтарем. На носі — чорна смуга. На щоках — дві. На лобі взагалі якийсь художній мазок.