СЕРНІЯ 6 В ЛІС ПО ГРИБИ, або ТОПОГРАФІЧНИЙ КРЕТИНІЗМ

Все почалося з того, що мій  «улюблений» учень Тамерлан замість уроку подався в ліс і нашвидкуруч назбирав повне відро  грибів. 

-    Ти запізнився рівно на тридцять хвилин уроку, - спробувала бути сердитою, а сама заздрила малому – які гарні гриби у відрі. Як давно я не їла смажених грибів. Ні, не шампіньйонів, а справжніх грибів. Білих, підосичників, бабок… 

-    Та я думав на перерві  трохи наріжу – а там стільки. Захопився, - чесно зізнався. От чим мені цей малий подобався – гнув правду матку не намагаючись одягнути її в щось гарне. 

-    Сідай. І захоплено будеш писати вправу. 

-    Яку? А шо, у нас сьодня мова? Я не взяв книжку.

-    Переписуй з дошки, - вирішила проблему.

-    Куди? Я зошита теж не взяв, - такий кумедний. Ледве стрималася, щоб не засміятися. 

-    На тобі зошита. Дарую! – витягла з шухлядки. Добре, що в мене один такий учень.

-    Дякую, аж підскакую. Пані вчителько, а ви  і ручку тоді теж дайте, - нахабний не за роками.

-    Блін, як відро для грибів, то ти приніс до школи, не забувся, - дорікнула. Невдало.

-    Чого це я відро з дому перти буду. Тут у прибиральниці, тітки Ганни позичив, - практичний,  у ступі не влучиш. – Зганяю, гриби вдома висиплю й поверну.

-    А смажити ти сам будеш? Ти хоч їстівні назбирав? – вчитель має турбуватися за учнів. Ще отруїться, батько спитає, куди вчителька дивилася.

Тамерлан навіть не став принижуватися поясненнями чи то виправдовуваннями. Стояв, нахабно дивився  і посміхався. За нього пояснив  Дмитро:

-    У нього батя лісник. 

Це був потужний аргумент, тому  допит припинила, дозволила сісти й почати виконувати покарання – вправу. Тамерлан косо криво, аби живо списав з дошки, кинув мені на стіл зошит точно по дзвонику і помчав на фізкультуру. Я глянула на  його писанину і зрозуміла, що сама себе покарала – тепер сидітиму і розбиратиму ті каракулі.

Після уроків вирішила піти не додому, а до лісу, назбирати грибів – і питання вечері вирішити. Не одному ж Тамерлану гриби в лісі збирати. У мене дідусь був грибником, навчив розрізняти їстівні, умовно-їстівні та отруйні.

— Та що там того лісу! — самовпевнено пробурмотіла я, і побрела гарною такою стежечкою. — Годинку погуляю, назбираю відбірних білих і повернуся до вечері.

Через годину я вже стояла на галявині. Високі підбори на моїх улюблених італійських туфлях граційно занурювалися в м’який мох. Легка шовкова спідниця грайливо тріпотіла на вітерці. Я виглядала як картинка з журналу, що випадково потрапила в декорації передачі «Вижити за будь-яку ціну».

— Грибочки, де ви, мої хороші? — проспівала я, м’яшкорячи пакунок в руках.

Перші десять хвилин були чудовими. Я навіть знайшла два маслюка і одного підосичника. Але ліс, підступна штука, почав затягувати мене все глибше. Кожен наступний гриб здавався більшим за попередній, і я, немов під гіпнозом, переходила від дерева до дерева, від куща до куща.

Коли пакунок став приємно важким, я нарешті вирішила, що програму мінімум з грибами завершила і пора додому.

Я роззирнулася.

Ліворуч — дуби. Праворуч — ялини. Попереду — якісь підозрілі хащі. Позаду — шлях, який я чомусь не впізнавала.

— Так, без паніки, — сказала я сама собі, відчуваючи перший легкий холодок у животі. — Просто йди назад.

Я впевнено покрокувала в один бік, потім в інший, поки не зрозуміла страшну істину: я поняття не маю, як вийти назад. А сонце тим часом почало повільно, але невблаганно котитися за горизонт...
Ніколи досі не помічала, що страждаю на топографічний кретинізм.

Топографічний кретинізм - стан душі, при якому людина може заблукати навіть у трьох соснах, маючи при собі карту, компас і вказівку «вам туди». В лісі цей талант розквітає особливо яскраво!

— Та щоб вас підняло і гепнуло! — я втретє з силою штовхнула ногою товстий корінь старого дуба, безпорадно спостерігаючи, як сонце невблаганно пірнає за обрій.

Ну що за напасть!

Смеркається, навколо дрімучий ліс, десь там загубилася стежка, а в мене ноги відвалюються і орієнтація в просторі закінчилася. Пакунок у руках став важчим за бетонну плиту.

Я зробила крок, перечепилася  об непомітну гілку й ледь не полетіла носом у мох. Моє дихання збилося, а швидкість пересування впевнено наблизилася до нуля.

— Блиск! Просто ідеально! Єво, - ти геніальна дурепа. Заслуговуєш на медаль «Лохушка року».

Зігнувшись, я озирнулася довкола крізь густі гілки ліщини.

Ліс. Густий, похмурий, він щільно підступав з усіх боків. Дерева такі високі, що неба за кронами взагалі не видать, лише довгі зловісні тіні, що повзуть до моїх черевиків.

Я важко зітхнула, дістала з кишені мобільник і спробувала його оживити.

— Серйозно??? — закричала на весь ліс, коли він тихо пискнув і згас. — Розрядився??? Саме зараз???

Оце вже зовсім не смішно.

Що робити? Застрягла казна-де, без ліхтарика, без зв’язку з рештою світу. Невідомо, коли виберуся на дорогу: може через годину, а може через тиждень стану частиною місцевої екосистеми.

Ось тобі й сходила по грибочки! Повеселилася! Назбирала «повний кошик щастя»!

Хвилини п’ять я сиділа на пеньку не ворушачись, дивлячись на свої трофеї — величезні білі гриби, які тепер здавалися мені особистими ворогами. Думала про несправедливість буття. Мала б перевіряти зошити і їсти смажену картопельку. Ні, мені грибів заманулося?

Ну і хто я після цього? Білочка-невдаха?

Пфффф. Сварячи себе на чому світ стоїть, я піднялася і озирнулася.  Застрягла якраз посеред якоїсь дикої галявини. П’ять метрів вперед — і починаються суцільні хащі. Позаду — така сама картина. Здавалося, що ліс обступив мене з усіх боків і насмішкувато спостерігає.

Густе важке листя тихо шелестіло на вітрі. В повітрі пахло вогкістю, прілою землею і грибним духом. Кожен вдих був таким «смачним», що від надлишку кисню голова закрутилася ще дужче.