СЕРІЯ 5. МІЙ ПАЦАНЯЧИЙ КЛАС

Щоб зовсім вже життя медом не здалося, мені засватали  класне керівництво. У сьомому класі. Хоча, чесніше було б назвати його «Загін особливого призначення». Десять учнів. Усі — хлопці. Пубертатний період в розпалі. Та ховайся, хто може. Коли я вперше відчинила двері, на мене поглянули десять пар оченят, в яких неозброєним оком вбачалася цікавість. Ні, не до навчання.  Їм було цікаво, скільки часу я протримаюсь?

Микола Петрович підморгнув мені на виході: 

— Тримайтеся. Вони як вовченята: якщо покажете страх — з’їдять. Якщо покажете цукерку — теж з’їдять, але цукерку. І стануть на задні лапки, чекаючи ще.

Ось  мій «загін особливого призначення». Кожен із них — окремий всесвіт, загорнутий у шкільну форму, яка їм або замала, або куплена на виріст.

Степан — зірка мого сьомого класу та неофіційний головний агроном села. Якщо вам треба знати, чим «Бела Роса» краща за «Слов’янку» або який гній ідеально підходить для ранньої капусти — це до нього. В аграрних питаннях він бог, а от з літературою в нього стосунки складні. Для Степана Сосюра і Рильський — це як два сорти картоплі, які він вічно плутає в одному мішку.

А ще він свято вірить у теорію змов. Зокрема в те, що Андрій Шевченко — прямий нащадок Кобзаря.

— У Тараса Григоровича не було дітей, — вирішила я якось розвіяти його міф.

Хлопченя навіть не моргнуло. Він поправив комір сорочки з таким виглядом, ніби я щойно озвучила якусь дитячу казочку, і видав:

— То в книжках просто не написали. А так були. Не міг мужик стільки прожити і не мати дітей. Шифрувався, то й не знали про його дітей. Ну, самі подумайте: прізвище те саме, талант — теж, тільки один вірші «на дев’ятку» писав, а інший м’ячі «у дев’ятку» кладе. Генетика!
Тарас Шевченко дійсно ніколи не був одружений і не мав законних дітей. Хоча він дуже мріяв про сім'ю та власний дім, його життя пройшло в засланнях та мандрах.

Степан лише хитро примружився, мовляв: «Ех, вчителько, нічого ви в житті не розумієте». Для нього світ був простішим: якщо є велика людина, у неї обов’язково має бути продовження, і бажано — у стартовому складі збірної.

Василь — це хлопець-скеля. Він настільки мовчазний, що іноді здається, ніби він спілкується з навколишнім світом за допомогою ледь помітних кивків або поглядів. У класі його бачиш рідко, і не тому, що він десь байдикує, а тому, що на його плечах тримається цілий дитячий садок. Як найстарший у багатодітній родині, Василь — це і нянька, і кухар, і охоронець в одній особі.

— Чого в школі не був? — спитала я на свою голову після чергового тижня його відсутності.

Він підняв на мене важкий, спокійний погляд дорослої людини, яка знає про життя набагато більше за мене.

— Вдома з малими сидів, — коротко відрізав він.

Я знала, що за цим «сидів» ховається ціла зміна в «гарячому цеху»: встигнути змінити підгузки, нагодувати кашею, яку сам же і зварив, забавити, щоб не плакали, і встежити, щоб ніхто не вліз у халепу. І все це, поки в хаті стоїть шум, від якого в нормальної людини голова йде обертом.

— Мамка з батьою картоху копали, — додав він, ніби це пояснювало абсолютно все.

— Чотири дні картоху копали? — засумнівалася я, намагаючись прикинути об’єми.

Василь подивився на мене з легкою тінню співчуття до моєї міської неграмотності.

— То вони ще швидко. У нас гектар картоплі.

Все. Питань до Василя більше не було. Гектар — це аргумент, проти якого безсилі будь-які педагогічні методики та навчальні плани. Перед тобою стоїть дитина, яка за чотири дні винесла на собі побут цілої родини, поки батьки вгризалися в землю.

У сільських багатодітних родинах старші діти часто виконують роль "парентифікованих дітей" — тих, хто бере на себе батьківські функції. Це виховує неймовірну відповідальність, але часто позбавляє їх звичайного дитячого безтурбоття.

Я лише зітхнула. Питання залишалися тільки до батьків і до того, чому гектар картоплі в цьому всесвіті важить більше, ніж сьомий клас.

Брати-близнюки, Іван та Петро — це справжня аномалія мого класу. У них не просто однакові обличчя та зачіски, у них, здається, мозок звязаний якимось спільним вай-фаєм. Це справжній колективний розум: вони ніколи не існують окремо, тільки як єдиний мережевий вузол.

Якщо я ставлю запитання і бачу, що в Івана в очах спалахнула іскра розуміння, можна навіть не дивитися на Петра — той уже автоматично киває в такт думкам брата. Вони як сполучені посудини: знання миттєво перетікають від одного до іншого без жодного слова.

— Ну, хто скаже, яка головна думка твору? — питаю, дивлячись на цю «двійню».

Іван починає речення, а Петро, не роздумуючи ні секунди, закінчує його з тією ж інтонацією. Це виглядає ефектно, ніби репетирували перед дзеркалом роками. Але є в цього феномену й зворотний бік. Якщо обоє не знають відповіді — у класі настає справжній вакуум. Можна почути, як десь у кутку летить муха, бо інтелектуальне поле навколо їхньої парти просто вимикається, затягуючи в цю порожнечу всіх інших.

Коли вони синхронно знизують плечима, я розумію: пояснювати доведеться з самого початку. Бо якщо «система» видала помилку 404, то перезавантажувати треба обох одночасно. Прикольно, але іноді лякає ця їхня телепатія. Коли один чухає потилицю, інший теж мимоволі тягнеться до своєї — мабуть, фантомний свербіж передається по сімейному каналу зв'язку.

Михайло — це наша місцева стихійна сила. Великий, кремезний, він дійсно нагадував молодого ведмедя, який випадково забрів на урок і вирішив, що тут непогано годують, а стільці — то лише прикраса, яку він періодично випробовує на міцність своїми габаритами. 

Коли б я на нього не глянула — він щось жує. Здається, у його бездонних кишенях налагоджена пряма лінія постачання з материнської кухні: пиріжки, яблука, бутерброди з товстим шаром сала. Поки клас бореться з диктантом, Михайло бореться з черговим пирогом, причому робить це  зосереджено.
Пише він як курка лапою, причому курка, у якої стався нервовий тик — розібрати його ієрогліфи в зошиті під силу хіба що досвідченому криптографу. Зате читає запоєм. Поки інші пацани ганяють м’яча, Михайло затискається в куток і ковтає наукову фантастику, сторінка за сторінкою, переносячись із Пузирок кудись на кільця Сатурна. Для хлопця це не просто книжки, а план евакуації в реальність, де не треба писати каліграфічно.