СЕРІЯ 4 ШКОЛА МОЄЇ МРІЇ

Школа в Пузирках була настільки маленька, що  я не розуміла, як там вміщаються дев’ять класів.  Найменше дітей було в п’ятому  класі – шестеро. Найбільше – у першому – аж тринадцять. Діти дивилися на мене, як на диво з телевізора, яке випадково випало з екрана прямо в їхній клас.

— А ви правда з Києва? — прошепотіла дівчинка з першої парти, ніби Київ — це інша галактика.

 — А ви бачили Києво-Печерську лавру? — додав хлопчик, мабуть, очікуючи, що я там щодня снідаю.

 — А у вас є айфон? А покажете?

 — А чого ви не заміжня? — це питання, схоже, було тут замість «добрий день».

Я зрозуміла: у місті я була просто дивною дівчиною з вічним дедлайном, а тут я — екзотичний експонат, майже як ручна панда.

Ніколи не забуду співбесіду з директоркою Людмилою Савелівною, яка швидко окреслила переваги  сільської школи:

 —  Школа невелика, вчителів мало, паралель одна, дітей в класах мало, тож і зошити перевіряти можна швидко.

Потім вона нахилилася до мене і конфіденційно додала: — І головне, мила. У нас у колективі два вчителі-чоловіки. Трудовик і фізрук. Обоє — одружені. Залізобетонно! Тому я вас одразу попереджаю: у їхній бік навіть не дивитися! Не розбивайте сім'ї, не вводьте чоловіків у гріх!

Я, звісно, одразу подивилася. У дверях якраз промайнули «об'єкти пристрасті». Один — у спортивках з витягнутими колінами, інший — з молотком і таким обличчям, ніби він термінатор. Я зітхнула. Дивитися там було абсолютно ні на що, хіба що з точки зору антропологічного дослідження на тему «Вплив сільського господарства на поставу». Була впевнена на сто відсотків - на таких  не спокуситься мій ображений організм. Хіба що в стадії афекту.

Микола Петрович, завуч, завершив офіційну частину: — Оце ваша нова вчителька української мови. Просимо любити й не доводити до стану «сіла в потяг і поїхала світ за очі».

Діти зааплодували так щиро, ніби я щойно пообіцяла їм скасувати домашку до кінця року. Один хлопчик з останньої парти, мружачись, запитав: — А ви надовго?

Я задумалась. Ще вчора в моїх планах були Мальдіви, яхти і сукня вартістю як пів машини Миколи Петровича. А сьогодні в моєму розпорядженні — колодязь, підступна піч і туалет з панорамним видом на зорі через щілину у формі сердечка в дверях.

— Побачимо, — сказала я чесно.

І вперше за довгий час моє серце не тенькнуло від страху, але й не злякалося. Можливо, в цьому «кущі папороті» теж можна жити?

Тоді я ще не знала, що формула сільського екстазу існує.  Якщо в місті щастя залежить від курсу долара та наявності вільної каси в McDonald’s, то в селі воно вираховується за набагато складнішою схемою.

Ось варіант «Максимальний дзен», де рівень щастя  прямо залежить від стратегічних запасів:

Щ=(Г2+С)⋅КБ−Т

Розшифровка компонентів:

Г2 — Горілка, помножена на Господарство (або Грядки, кому що болить). Горідку не обовязково пити, нею в селі часто розраховуються. Така собі місцева валюта. 

С — Сало (універсальна константа, яка виправляє будь-яку помилку).

К — Куми (множник веселощів, без них формула не працює).

Б — Бур’яни (головний дільник щастя, який завжди намагається все зіпсувати).

Т — Трактóр (якщо він працює замість тебе, знаменник зменшується, а щастя росте!).

Якщо результат позитивний — ти  щаслива селянка!

Новина про мене в Пузирках поширилася швидше, ніж запах смаженої цибулі по під’їзду багатоповерхівки. Ще до обіду наступного дня місцеве «сарафанне радіо» видало повне досьє: я з Києва, я нова вчителька, я не заміжня, і — головне — це капець як підозріло!

Версії моєї появи множилися в геометричній прогресії:

Версія «Кримінальна»: Втекла від розбірок, змінила прізвище і тепер переховується, бо інакше що така гарна дівка тут забула?

Версія «Мелодраматична»: Покинула олігарха прямо біля вівтаря, бо він не любив поезію Лесі Українки.

Версія «Містична»: Одна бабця божилася, що бачила мене в серіалі про лікарів, і я там була чи то хірургом, чи то пацієнткою, яка вийшла з коми, але забула, як звати і хто така.Мені ця версія більш за все імпонувала, тому я її вирішила культивувати у голови селян. Я ж курси пройшла «Як переконати людину в тому, що хочеш».

Коли я вперше вийшла з хати до магазину, село затихло. Це було колективне заціпеніння. Кози перестали жувати, кури завмерли з піднятими лапами, а трактор у полі, здається, заглох від несподіванки. Бо тракторист цигарку впустив.

Причина крилася в моєму одязі … Скажімо так: він не був готовий до реалій Великих Пузирків, а Пузирки — до нього.

На мені були світлі штани (колір «ейфорія», який через дві хвилини став кольором «пилюка припала»), білі кеди (найбільша помилка в моєму житті після рішення стати вчителькою) і безформне пальто oversize. У Києві це вважалося «стильним концептуалізмом», а тут — «бідна дитина, доношує пальто за старшим братом-велетнем». Доповнював образ величезний шарф, у якому можна було сховати невелику сім’ю.

Одна жіночка біля паркану перехрестилася, ніби побачила привида в стилі кежуал. Друга, прикривши рота долонею, прошепотіла на все село:

— Вона ж без хустки… Голова гола! Застудиться!

Я йшла вулицею, як на паризькому тижні моди, де замість музичного супроводу — хорове кудахкання, замість спалахів камер — примружені очі бабць на лавках, а замість преси — миттєва аналітика:

— Гля, гля, — штовхала одна одну в боки сусідки. — Оце воно, вчителька наша нова. Тонка, як макаронина. — Та яка з неї вчителька, — скептично відгукувалася друга, лускаючи насіння з точністю снайпера. — Вона ж як кінозірка замаскована.  Чому вона тих дітей вчитиме?  Цікаво, а  корову від коня вона відрізнить?