СЕРІЯ 3. СЕЛО

 Я опинилася на пероні — і світ одразу став іншим. Тихішим. Ширшим. Пахучим. Причому пахло всім одночасно: димом від невидимих печей, сухим сіном, ображеними курми, парним молоком і якоюсь підозрілою вічністю, яка явно не збиралася кудись поспішати.
На пероні мене чекала офіційна делегація:
Одна коза (дивилася на мене з такою підозрою, ніби я приїхала відібрати її пасовище).
Дві бабці (дивилися точно так само, як коза, але ще й синхронно лускали насіння).
Чоловік у піджаку, який явно бачив свої кращі часи ще за епохи Брежнєва і з того часу принципово не знімався.

Він дивився на мене і водночас роззирався по перону, немов очікуючи, що слідом за мною з вагона вийде загін спецпризначенців або хоча б хтось адекватний.

— Ви… це… вчителька? — спитав він невпевнено, ніби я могла виявитися гастролюючою артисткою цирку або випадковою пасажиркою, яку виштовхали з потяга за погану поведінку.

— Я, — сказала я, і це прозвучало як щиросердне зізнання в залі суду.

— Я — завуч, — представився він з такою гордістю, ніби очолював щонайменше Гарвард. — Микола Петрович.

Він уважно оглянув мене — від маківки до моєї гламурної валізи на коліщатках, яка на місцевому гравії виглядала як космічний корабель у болоті — і виніс вердикт:
— Ви… міська.

Це не було констатацією факту. Це був клінічний діагноз. В його очах я чітко прочитала: «Ця екзотична квітка зів’яне при першому ж ранковому тумані. Втече. Максимум до першої зарплати дотягне».

Микола Петрович ще раз зітхнув, підхопив мою валізу (коліщатка якої одразу жалібно заскрипіли, прощаючись із цивілізацією) і повів мене назустріч моїй новій педагогічній долі в Пузирках.
Невеличке пояснення. У селі реально чекали  на вчительку, але вона чомусь ( і я знаю чому – доля мене вже сюди послала) передумала, знайшла іншу вакансію. 

Це був ідеальний момент для драматичної паузи, але Микола Петрович перервав її раніше, ніж я встигла придумати виправдання своєму існуванню.

— Взагалі-то, — почав він, намагаючись везти мою валізу, яка на кожній ямі підстрибувала, як переляканий кенгуру, — ми чекали на Оксану Дмитрівну. Жінка солідна, стаж двадцять років, в антрацитовому костюмі на фотографії була. Казала, що село — це її стихія. А вона… — він знову скосив очі на мої джинси й кеди, — передумала. В останній момент зателефонувала, сказала, що в райцентрі відкрилася вакансія. Воно то так, райцентр – не село.

Микола Петрович зупинився, щоб витерти піт з чола, і глянув на мене з якоюсь дивною сумішшю надії та відчаю.

— А ви, значить, замінний варіант? Диплома маєте?

Я випрямила спину. Мене вважали надто юною для роботи в школі. Квест ставав дедалі цікавішим.

— Миколо Петровичу, — сказала я максимально серйозним тоном, — Я маю диплом, з відзнакою. Не переживайте.

Завуч хмикнув. По коліщатках моєї валізи було видно, що вони з ним не домовилися — одне з них після чергової вибоїни вирішило, що воно тепер незалежне і хоче жити окремо. Відвалилося без попередження. Петрович підібрав коліщатко і пообіцяв знайти майстра, щоб приладнав. 

— Ну, побачимо, — пробурчав він. — У нас тут жити — це не місто. Тут треба мати нерви, як канати, і шлунок, пристосований до молока прямо з-під корови. До речі, про житло…

Він раптом загальмував біля похиленого паркану, за яким виднілася хата, що явно пам’ятала ще часи кріпацтва.

— Є у нас варіанти. Можна до вдови Євдокії, вона напівглуха — ідеально для вчительки, кричіть собі скільки влізе. 
Я відчула, як мій міський оптимізм починає давати тріщину.
— А готелю у вас… випадково немає? — запитала я, і сама зрозуміла, що це звучить як прохання подати лобстерів у привокзальному буфеті.

Микола Петрович зупинився. Його очі стали такими великими, що в них можна було побачити відображення всієї моєї безпорадності. Хоч картину малюй «Оце ти зморозила»

— Готелю? — перепитав він, ніби я вимовила слово інопланетною мовою. — Готелю зроду віку не було.  Або ось — до нашого механізатора, Назарія Івановича. Хата у нього — цілий палац, три кімнати! Правда, в двох він тримає запчастини до тракторів і сушену рибу, але третя — цілком придатна для життя вчительки. Назарій чоловік серйозний, непитущий... ну, майже... по святах тільки. І коли дощ іде. Сумує.

Я відчула, як мій внутрішній «дизайнер інтер’єрів» почав пакувати валізи.

— А... — я затнулася, — а є якась хата спеціально для вчителя? Ну, знаєте, службове житло, де я буду сама собі господиня?

Завуч подивився на мене з легким сумом, як на дитину, що просить у Діда Мороза справжній космоліт.

— Є хата біля школи. Але старенька. Хоча з садочком і городом. Навіть альтанка збереглася.
-    Добре. Буду жити там.

Микола Петрович похитав головою, але в очах у нього вперше промайнула повага. Мовляв, «дурна, але вперта».
Хата скоріше була схожа на музейний експонат. Микола Петрович підвів мене до неї з таким виглядом, ніби презентував пентхаус на Оболоні.

— Зручна, — сказав завуч і так хитро усміхнувся, що я миттєво насторожилась. Моя міська інтуїція підказала: слово «зручність» тут має свій, особливий сільський підтекст.

Як з’ясувалося, усі стратегічні об’єкти інфраструктури знаходилися:

На дворі (ближче до природи).
За старезною яблунею (щоб ніхто не підгледів).
Сама конструкція була дерев’яною, мала гордий вигляд і таку філософську атмосферу всередині, що там можна було сміливо писати дисертацію про плинність часу.

— Вода — в колодязі, — пояснив Микола Петрович, киваючи на залізну споруду в кутку двору. — Відро витягається ланцюгом, але ви ж дівка молода, кров із молоком, швидко звикнете. Фітнес, так би мовити!
Огляд пізніше виявив відро, а от ланцюга – ні. 

— А душ? — тихо спитала я, відчуваючи, як мої мрії про гарячу ванну з піною розчиняються в повітрі разом із запахом сіна. Блін, ще б джакузі тут намріяла.