СЕРІЯ 2 СВІТ ЗА ОЧІ

Це було рішення в стилі «гори воно все вогнем, але стильно». Коли твоє життя нагадує перегрітий ноутбук, треба просто висмикнути шнур із розетки. Я приїхала на вокзал із валізою та стійким відчуттям, що мені терміново потрібна детоксикація від цивілізації.

Підійшла до каси. За склом сиділа жінка з такою зачіскою, ніби вона щойно пережила удар струмом і їй це сподобалося. На бейджі було написано «Галина Степанівна», а в погляді — вся скорбота Укрзалізниці.

— Вам куди? — гаркнула вона так, що я ледь не впустила паспорт. 
— А куди є? — філософськи запитала я, бо доки стояла в черзі, двічі почула: «На цей потяг квитків нема». 
— Дівчино, — Галина Степанівна подивилася на мене, як на дефектну деталь. — Тут вокзал, а не бюро подорожей «Куди вітер дме». Люди зазвичай знають, куди їдуть. Конкретніше!  На яке число?
— На сьогодні. 
—    Куди? Місто? Населений пункт?
—    Куди є квитки, - стояла на своєму.
— Зрозуміло. Психіатрична лікарня — це наступна зупинка на електричці. А зараз — ідіть і визначтеся! Не затримуйте чергу! І не компостуйте мені мізки. Наступний!
Майстерно послала. Видно, тренувалася роками. Гуру своєї справи.

Я відійшла. Купила морозиво — страшна їжа для міркування, від нього мозок мерзне і видає геніальні ідеї. І от що придумала. Я ж серіаломанка, я знаю, як працюють детективи в серіалах. 

Мене ж шукатимуть! Колишній, мама, тато, сестра, бабуся... Ну то й що, що лишила записку. Шукатимуть. Вони одразу перевірять  готелі, лікарні, морги (ну то й що, що є записка), а далі аеропорт, залізницю, автобуси. Там такі зв’язки, що перевірять, навіть не маю сумніву.

Тому я вирішила влаштувати їм справжній «Квест Невизначеності».

Підійшла до першої каси (там була інша Галина): — Мені до Чернігова! — сказала впевнено, наче там на мене чекає спадок. Купила. Ну от і прекрасненько.

Перейшла до другої каси, де менше людей:
 — Один до Херсона! — прошепотіла конспіративно. Касирка підозріло глянула на мене і видала, на її думку, фразу, що лякає і вганяє в ступор:
-    Є лише верхнє бокове біля туалету, - і дивиться. От для повноти драми саме такого квитка і не вистачало.
-    Давайте, - прошепотіла й посміхнулася. 
Дала, але в очах такий смуток і здивування.

У третій касі я вже відчувала себе агентом 007 під прикриттям: — Івано-Франківськ. Купе!
—    СВ? – перепитала касирка.
—    Ні, звичайне, - навіщо так шикувати. Я грошей пристойно прихопила з собою, але ж розкидатися ними  зараз не на часі. 
—    Немає. Лише плацкарт. Верхні.
—    Добре. Давайте верхні, - я молода, задеруся. 

Стою посеред зали очікування. У лівій руці — три напрямки, у правій — тале морозиво. І куди їхати? Вирішила, який перший потяг прибуде, туди й поїду. Який потяг, по-вашому, прибув першим? Так, до Івано-Франківська.

Це була не просто випадковість. Це була Доля. Я б сказала більше — Фатум. Десь там, у небесній канцелярії, ангел-диспетчер глянув на мої муки, зітхнув і натиснув кнопку «Відправити її в гори, хай там овець лякає і бринзою харчується».

Так я опинилася у вагоні, що віз мене назустріч новому життю. Наскільки новому, я тоді навіть не здогадувалася.

Вагон потяга «Київ — Івано-Франківськ» зустрів мене специфічним ароматом вологої білизни та варених яєць, який у залізничних колах вважається еталонним парфумом. Я закинула свою валізу під полицю і вирішила, що починаю життя з чистого аркуша.
Але життя вирішило, що якщо я вже створила собі квест, то пару-трійку нових випробувань не завадять. Тримало мене в тонусі.
Поки я забарикадувалася в туалеті, щоб змінити сім-картку (бо сто повідомлень від Кирила в стилі «Де ти?!» і десять пропущених тиснули на психіку сильніше, ніж атмосферний стовп), хтось дуже спритний вирішив, що моя невелика шкіряна косметичка, що манливо визирала з сумочки, — це саме те, чого йому не вистачає для повного щастя. Коротше, за гаманець, певно, прийняли.

Коли я повернулася і помітила зникнення, першою реакцією була паніка. — Гроші! Квитки! Паспорт! — промайнуло в голові, і серце пішло в п'яти.

Але тут я згадала про свою параною. Знаєте, оцей міський інстинкт виживання, коли ти не довіряєш навіть власним кишеням? Ще на вокзалі я провела стратегічну операцію: основний кеш був надійно схований у спеціально пришиту кишеньку на трусах (так, це не сексуально, зате дуже безпечно), а запасний «фонд порятунку» — затиснутий у ліфчику так щільно, що я почувалася на розмір більшою.

— Ну, голубчики, — прошепотіла я, обмацуючи свої секретні сховища під кофтою, — сюди ви точно не полізете без оголошення війни.

Але потім до мене дійшло. Косметичка!!!

Там була моя сироватка з равликами за ціною крила літака! Мій консилер, який робив із мене людину після безсонної ночі! Моя туш, що обіцяла вії до брів! То все було дороге, хоча злодій навряд чи зрозуміє цінність пептидів та гіалуроніки. Стоп! А якщо злодій — жінка? Якщо вона маститиме мій нічний крем на п’яти?!

Ця думка подіяла на мене як електрошок. Я здійняла такий хай, що вагон здригнувся. — Пограбували! — заволала я на весь прохід. — Сироватку з равликами вкрали! Люди, прокидайтеся, серед нас крадій!

Ніхто не спав. Провідниця Любов Іванівна з’явилася миттєво. Вона не була схожа на Еркюля Пуаро, ні — це була чистокровна Міс Марпл у формі Укрзалізниці, тільки з суворішим поглядом і залізною логікою. От якби провідником був чоловік, він би не оцінив ступеню цінності косметички і не шукав її з таким ентузіазмом. А тут – жінка! Ця зрозуміла.

— Так, тихо! — гаркнула Любов Іванівна, і навіть потяг, здається, став їхати тихіше. — Ніхто не виходить, поки не знайдемо майно. Хто заходив у туалет після цієї панянки? Як виглядала косметичка?

Вона талановито провела операцію «Знайду падлу». Пройшлася по вагону, зазираючи під кожну полицю і в кожен пакет із ковбасою. Знайшла! 

Косметичка сиротливо лежала в тамбурі за смітником — злодій, зрозумівши, що грошей там немає, а всередині лише баночки з незрозумілими назвами, просто її викинув. Варіант злякався сувору провідницю теж не відкидаю.