СЕРІЯ 1. ПРИНЦЕСКА

         Я щиро думала, що спіймала жар-птицю за хвоста. Причому не абияку, а гібрид з павичем-альбіносом. Таку білосніжну, янголоподібну. Бо народилася я в порядній родині лікарів. Тато — стоматолог, мама — гінеколог. У хаті грошей стільки, що їх можна було складати у вазу замість цукерок. Але батьків у мене не було. Ну, фізично вони існували, їх пів столиці знало, поважало, просто мої батьки мешкали десь між чергуваннями, конференціями і «я пізніше подзвоню».

    Мене виховували бабусі. Це звучить мило, але насправді означає подвійний контроль якості життя.
Дідусів я знала лише за фотографіями — суворі чоловіки з такими поглядами, ніби вони ще здалеку були мною розчаровані. А от бабусі старалися зліпити достойну продовжувачку роду  Короленко.
Особливо старалася бабуся Ліза. Вона з ранку до вечора довбала одну думку, як дятел по мозку:

— Ти маєш продовжити славний рід Короленко!

Моя бабця була переконана: якщо ти Короленко, то мусиш лікувати людей. Бажано — усіх і одразу.

— У нашому роду, — казала вона, — або лікарі, або покійники. Третього не дано.

Я слухала, кивала і намагалася не думати про кров. Бо з кров’ю у мене були стосунки складні: вона з’являлася — я зникала. Один раз на уроці біології я знепритомніла від картинки в підручнику. Вчителька довго не могла зрозуміти, як це — злякатися малюнка. Просто у мене бурхлива уява.
Але родина не здавалась.

— Звикнеш! — казали вони так упевнено, ніби кров — це капці: спершу тиснуть, а потім нічого, розносилися, то й жити можна, а там дивись, вже й зручно.
Зате я вміла інше. І багато. Ненормально багато. Типу компенсація за те, що не вміла.
Готувати я почала рано. Бабця Таня вважала, що жінка повинна вміти все, окрім ледарювати. Коли я варила борщ уперше, вона стояла наді мною, як диспетчер польотів:

— Буряк не кидай! Він має увійти в бульйон, як цар до світлиці!
Я так і не зрозуміла, що це означає, але з того часу буряк кидаю обережно, з повагою і попередженням. Отак і попереджаю буряк:

—    Зараз вкину в окроп, варитимешся. А потім ми тебе будемо їсти. Пробач, але ми люди, нам треба їсти. А ти овоч, тому ми тебе їмо, Маєш пишатися.

Збоку виглядало дивно. Шизофренік балакає з буряком, натертим на тертці. 
Я в’язала. Вишивала. Шила. Причому на електричній машинці, яка гуділа, як трактор. Коли вона починала працювати, сусіди знали: у Короленків знову творчий підйом.

Я закінчила курси ікебани. Навіщо? Бо в мене був талант не відмовляти. Вся хата перетворилася на ботанічний театр: квіти лежали, стояли, висіли й дивилися на гостей так, ніби оцінювали їх духовний рівень. Кімнатні квіти – то моє хобі, що граничить з хворобою. Я не пропускала жодної виставки квітів. І ніколи не приїздила без нового екземпляру дивовижної рослини. А в хаті вони всі були розставлені по фен-шую. Пальма з фікусом у  коридорі, монстера у залі, на кухні колонія кактусів та сукулентів, у мене в спальні – заміокулькас  і толстянки, в народі - грошове дерево.  

Паралельно я захопилася бонсай. Маленькі деревця виглядали мило, але вимагали більше уваги, ніж немовля. Одне не витримало нашої любові й померло. У хаті оголосили жалобу.

— Не говоріть голосно, — прошепотіла бабця Таня. — У нас бонсай загинув.

Тато викликав біолога. Біолог довго вдивлявся в горщик і зрештою сказав:

— Його черв’як з’їв.

Після цього ми почали поливати решту дерев якоюсь кислою рідиною. Що саме — ніхто не знав, але бабуся Таня називала цю дивну суміш «кисломолочна бурда».  Тато був спокійний. Він же в Індії працював. Якщо що — виживуть. Черв’яки – не виживуть, помруть від проносу, а бансаї виживуть, бо коріння удобриться трупами черв’яків. То їм корисно.

Я ще плела макраме. Заплітала коси. Робила манікюр і педикюр. Коли подруги питали:

— Навіщо тобі це все, адже маєш гроші, щоб майстри зробили.

Я знизувала плечима.  Бабця  Ліза відповідала замість мене:

— Знання, дитино, не тягнуть валізи. Вони завжди з тобою.
І додавала, глянувши на мене уважно:

— Бо життя, повір мені, таке… що краще бути готовою до всього.

Я тоді не знала, як мене життя здивує і наскільки “до всього” підготувалася.
А ще я закінчила курси двохмісячні «Як керувати свідомістю інших людей» і знаю десять методів впливу на інших так, що ті інші не здогадуються, що я на них впливаю. Бо я вмію якісно грати роль білявки-дурепки. Чесно кажучи, половину з тих методів я й без курсів знала — бабуся Ліза практикувала їх усе життя без жодних сертифікатів. Але папірець був приємний. Папірці я люблю. А ще страшенно люблю серіали. 

О, серіали — це моя релігія, моя паралельна реальність і єдина причина, чому я досі не забула, як виглядають люди з ідеальними зачісками о восьмій ранку. Якби за перегляд «мильних опер» давали вчений ступінь, я б уже була академіком з орденом «За мужність при догляді всіх сезонів за вихідні».
Моя любов до серіалів — це діагноз. Я з тих людей, які:

Кажуть собі: «Ну, ще одну серію і спати», а потім приходять до тями о четвертій ранку, доїдаючи третю пачку чипсів і ридаючи над долею вигаданого персонажа.

У мене високий айкью. Я перевіряла безліччю тестів. Але це не важливо. До речі, не ай кью робить людину щасливою, а ейкью, коефіцієнт емоційного стану. А ще щасливою можна зробити себе саму. От я і робила. Щоб не стати лікарем, я завалила іспити. Нахабно. Двічі.  Батьки не запідозрили нічого. Бабуся  Ліза зрозуміла. Життєвий досвід і чуйка.

—    Інститут все одно маєш закінчити! – вимагала бабуся. То баба Таня (мамина мама) знайшла рішення – по блату впхала мене в педагогічний. Тут я іспити як не завалювала, але мене все одно прийняли, бо ректор того універу – син колишнього коханого моєї бабусі Тані. Блат, коротше. Відучилася в педагогічному, як на курорті побувала. Отримала червоного диплома і аж ні разу не викладала української мови. Бо то ж не королівська справа. Гарна дівчинка з гарної родини що має робити? Правильно – виходити заміж. Терміново! За кого? За заможного, гарного, перспективного… якого батьки придивилися. За сина татового друга.