Він летів високо над рівнем моря. Помах його крил закривав саме Сонце. Ворон ненавидів це мерзенне палюче світло. Навіщо воно потрібно? Ніхто ніколи не звертає на нього уваги. Ці жалюгідні створіння, там унизу, думають тільки про себе. Навіщо їм ця вогненна зірка? Нічого, скоро вона згасне. Вони змусять її згаснути. Вони зіпсують.
Їм було дано все. Живи та радій! Але ні, зруйнували, зганьбили, перетворили на купу бруду. А тепер скаржаться. Постійно лише на щось скаржаться! Доки це триватиме?! Ворон відчував відразу до цього постійного людського скиглення.
Скоро самі здохнуть. Я вже подбаю. Я - тепер їх найкращий друг. У цих жалюгідних людей не залишилося більше надії. Тепер тут все моє!
Ворон змахнув крилами, і чорна тінь Мороку огорнула все небо. Стало зовсім темно. Ворон був задоволений. Ще один помах - і цьому світу прийде кінець. Високо в небі над бурхливою стихією ширяла сама Смерть...
Останній помах - і все, але...
Ворон завмер. Щось привернуло його увагу. Маленька червона трояндочка. Серед смерті, темряви та руйнування – квітуче життя. Острів ... Темний, страшний, безлюдний ... і запах гнилі. Ворон добре його знав. Цей запах був скрізь, куди він вже встиг дістатися. І раптом квітка. На цьому величезному шматку бруду – квітка! Прекрасна, чарівна…і така жива! Як вона тут з'явилась? А головне - як змогла вижити? У цей час червона трояндочка з надією повернула свої пелюстки до останніх промінчиків Сонця, які ще намагалися пробитися крізь темряву, що утворилася.
Надія ... Ось про що забув Ворон. Вони завжди мали надію.
Безглузда маленька квітка змогла зупинити саму Смерть. Як же так? Ворон біснувався від люті! Він не зможе огорнути смертельною імлою це прокляте місце, поки тут ще є щось живе. Щось навдивовижу живе. Мерзенно тягне ті пелюстки до палаючої зірки.
Та згори вже! – лютував Ворон.
Та квітка розпрямила яскраво-рожеві пелюстки і посміхнулась йому… Йому… Самій Смерті отак нахабно посміхатись…?
«Вони тебе теж вб’ють! І я повернуся. Ще не раз повернуся!»
Квітка посміхнулась знов та розвернула свої пелюстки іншим боком, де тепло настирливо пробивалось крізь пітьму.
Востаннє змахнувши крилом над цим світом, Ворон зник.
Він нічого не зможе зробити, поки серед шматка бруду буде цвісти цей маленький промінчик надії.