Більше не відпущу

Все життя Анна дотримувалась чітко визначеного плану. Все було продумано до дрібниць: в двадцять диплом, в двадцять п’ять кабінет психолога, підвищення кваліфікації, в тридцять психологічна клініка, до тридцяти п’яти вона матиме власну квартиру, а далі складе наступний план…

- Доброго дня, Маріє, відмініть на сьогодні всі записи, перенесіть на наступний тиждень. Деякий час я не буду в місті.

- Добре, а Ви все ж таки зібрались у відпустку? Я чула що в Одесі зараз неймовірно хороша погода. Кажуть що весь червень було прохолодно і йшли дощі, а зараз потепління і всі ринули до моря…

- Ні, Маріє, не у відпустку. До побачення.

- Так, до… От стерво. Знову кинула, ніколи нормально не розмовляла, то навіщо я пробую.

Так, погода в Одесі дійсно була хороша, але відпустки не було в планах, тому Анна й не хотіла їхати на весілля. Її подруга виходила заміж вже вдруге, до цього три роки тому розлучилась з чоловіком, з яким зустрічалась до весілля лише три місяці. А отже, і цього чекає така ж участь. Тільки марна трата часу – думала Анна. Та все ж, вмовляння подруги подіяли на неї, тому вона повертається додому, туди, звідки втікала у сімнадцять. Приїжджаючи додому двічі в рік, Анна не відчувала ні найменшого докору сумління за те, що приділяла так мало часу родині, адже вона була не з тих родин, де тебе підтримають і допоможуть. Швидше, її родина осудить і посіє в голові сумніви. Так що третій візит додому за цей рік витерпіти – ще те випробування.

- Привіт ма, я їду. Що у Вас? Всі живі?

- Привіт. Ти як завжди, так, всі живі, хоча твій брат і робить все щоб або зламати собі шию або ж добити собі печінку. Вчора знову були на якомусь гулянні з тією його новою дівчиною, от не подобається вона мені, до неї він вдома хоч на день з’являвся, а тепер вона забирає весь його вільний час. Ні щоб батькам допомогти, так постійно з нею.

- Зрозуміла, досить, вже вдома розповіси.

- Так, а їдеш просто в гості чи щось трапилось?

- Ой, типу якби в мене щось трапилось, то я б до вас прийшла по допомогу. Серйозно? Лєна заміж виходить, це на три дні, тому вирішила що побуду у вас між дівич-вечором і самим весіллям, і вже в неділю повернусь в місто. Ти не проти?

- Ти що, звичайно ж ні. Ти ще таке питаєш.

- Ой, типу не було такого що ти вже займала мою кімнату і селила туди якусь дочку твоєї знайомої.

- То було лише раз і їй потрібно було лишитись в когось, Галина їздила до батьків, а Наталочка лишилась лише на два дні. Ну і злопам’ятна ж ти.

- Так, так, звичайно. Все, давай ма, додому щось купити?

- Ні, все є.

- Ок, тоді до зустрічі.

От все як завжди, в малого купа проблем, а я пусте місце – думала Анна, повертаючи на головну дорогу, яка веде до її містечка. Дорога зайняла лише півтори години, кіа спортейдж, яку Анна придбала минулого року, замінивши стареньку вольво, несла дівчину зі швидкістю вітру. От і дім, місце яке пробувало мене поламати, своїми устоями і умовами, з якого я щосили бігла.

- Привіт тату, як ви тут?

- Привіт доню, та все добре, а ти на весілля зібралась, це вже вдруге Лєна одружується? От не щастить їй щось, чи то чоловіки такі чи вона така перебірлива, уже б дітей могла народити і ти, до речі, також. Може як і Лєна, когось знайдеш і побудуєш сім’ю?

- Так, тату, це ж «когось знайти» як цуцика на дорозі підібрати, просто бери і забирай. Дітей з таким народжуй і живи собі спокійно, десь між плитою і колискою. Дякую, не хочу.

- От же ж характер. Ну і як хоч, для тебе ж головне – робота. А ми з матір’ю онуків хочемо. От би хоч Віталік знайшов нормальну дівчину, а то приводить уже другу таку, що ні їсти не приготує, ні огород не пополить, та і куди такій народжувати.

- Ну, по-перше, не вам з нею жити, по-друге, Віталію лише двадцять три, він все ще встигне, і сім’ю і дітей.

- А тобі вже двадцять шість, і ти не спішиш, а раптом і він так же сидітиме?

- Хах, дякую тат, ти завжди знав що краще сказати, щоб приїжджати сюди не хотілось зовсім.

- Оо, брате, привіт, як ти? Все ще живеш в системі «кращий син»? Я б здуріла.

- А хто сказав, що я ще ні. Он вчора погуляли з Мариною, так сьогодні о п’ятій ранку нас збудили, щоб ішли полоти картоплю і кропити жука. І це при тому, що вчора ніхто про це й не говорив, а зранку вирішили що треба.

- Співчуваю. Ну ти сам це обрав, міг би як я піти навчатись і давно б уже з’їхав.

- Та в мене ж робота, і з Мариною все ніби серйозно.

- Оу, співчуваю двічі. І що ви, плануєте весілля?

- Таак, цю тему ми ще не піднімали, тому мовчи. Мама ж відразу підхопить і всі будуть знати, тоді кроку назад не буде, а ми б хотіли щоб без зайвих втручань з боку батьків, що Марининих, що наших.

- Привіт Маринко, як справи?

- Привіт, та добре, тільки руки відвалюються і спина, ніби от-от заклине. А так, добре.

- Ну,ви вже вибачайте, але я вам не допоможу.

- І не треба, рятуйся.