Круг танцю

Заходить сонце у столиці Світанку. Більшість поважних громадян вже розходиться по домівках, лише невгамовна молодь сидить тут і там на площі. Зараз вони поспівають, потанцюють, хтось вип’є, хтось буде залицятися, але, зрештою, все буде так, як і кожного літнього вечора.

Смаглява жінка тихо пройшла посеред юрби. Її проста сукня нечутною тінню промайнула між трохи занудженими гуляками. Ніхто б її й не помітив, якби вона не почала танцювати.

О, ці рухи! Ці руки, що ніби крила лебедя злітають над головою! Волосся, спочатку сплетене в простий вузол, розв’язується й наче стрічка в’ється при кожному рухові. Поли сукні звиваються хмарами у смерчі. Босі стопи майже розпластуються, ступаючи на бруківку, а в наступну секунду гостро прочеркують фігури в повітрі. А лице... ніжне й пристрасне, ніби сяйво місяця, яке затемнюють раз у раз хмари.

Ніхто не говорить, навіть молодики не перестрілюються враженнями щодо зовнішності красуні.

Під ногами танцівниці миготять тіні. Цього спочатку не помічають, це природно у світлі ліхтарів. Та скоро ці тіні виростають у силуети. Спочатку напівпрозоре, як хмарини, море стає все більш реальним. Кожний рух жінки жене нові хвилі, які розбиваються біля ніг першого ряду глядачів. Напинають вітрила кораблі, русалки грають у глибинах, хвилі-коні біжать майже над головами людей. Жінка танцює швидко, але її рухи вже не такі довершені, ніби їй щось заважає.

І враз все міняється. Хвилі стають горами, твердіють і сяють у світлі призахідного сонця. Пальці танцівниці проносяться зверху вниз, а за ними зграї птахів, сповнюючи повітря гамором. Її волосся стікає як водоспад. Змінюються дні й ночі над горами, скаче річка з вершин. Аж ось її течія сповільнюється, світлішає, врешті зовсім зникає. Ніхто не помічає, але коси танцівниці також січуться, сивіють, перетворюючись на ріденьку жменьку волосся. Її лице також змарніло, вкрилося мапою зморщок.

Стара жінка поводить плечима, і гори розпливаються маревом квітучого саду. Пахощі розлітаються серед зачудованої юрби, яка милується переливами світла на квітках, слухає бджіл, не бачачи за хуртовиною пелюсток самої танцівниці.

Та стоїть недвижно. Її майже висохле тіло більше нагадує скелет: де й поділися повні плечі, округлі стегна, перлинна посмішка. Та глядачам все одно: їм цікавіше спостерігати за створеними образами, ніж за їх творцем.

Поступово цвіт облітає, пелюстки опадають, сад стає темним, ніби занурюючись у себе. Так само темнішає і волосся чарівниці. Із кожною засохлою квіткою все рум’янішими стають щоки, із таненням образів яснішає погляд.

Її краса повертається. Але замість творця вона знову стає непомітною жінкою серед юрби, звичайною городянкою у сірій сукні.