30.

Цей тиждень здається ніяк не добіжить до кінця. Я сиділа і мучилась у роздумах вже другий день: подзвонити чи ні? Подзвонити чи ні? Голос в голові не давав спокійно видихнути. Я не могла вчитись нормально.

І якщо бути відвертою, то мені страшенно хотілось набрати його. Прямо до болю і задишки. Мабуть, я захворіла. Тільки цим хлопцем.

Соня то не особливо звертала на нас увагу, але Оллі завжди була під боком і таки помітила мій стан.

- Може досить мучитись?

- Що, так помітно? – я невесело всміхнулась і скривила ніс.

- Так. Ти постійно сопеш, я б подумала, що в тебе серцевий напад починається. Чи астма.

- Та ні. З цим все ок. – дістала зошит і виклала на парту.

- Даси телефон на хвильку, мій розрядився. Треба татові набрати. – попросила подруга.

- Тримай, - я виклала і розблокувала смартфон. – Привіт передавай.

- Обов’язково. – Оллі взяла телефон і вийшла в коридор.

Сонька ліниво лежала на сусідній парті біля Кості, а він чухав її за вушком. Так мило. Аж біля серця кольнуло. Я відвернулась, якраз вчасно.

- Тримай. Дякую, що виручила. Усміхнулась Оллі. Не хочеш сьогодні до мене?

- Та я думала, може додому поїду. – заперечила їй.

- Дарма, обіцяли заметіль на вихідні. Потім не матимеш, як добратись. Зателефонуй бабусі, попередь.

- Не дивилась прогноз. Добре, що ти сказала.

Не хотілось знову заважати подрузі, я і так вже майже оселилась в неї останнім часом. А тут цілі вихідні в гуртожитку і я таки пообіцяла, що подумаю, над її пропозицією.

Тож, що мене чекає? - нудні вихідні. Але хоч домашку пороблю і практичні. А то назбиралось вже. Я вже повертала в сторону бібліотеки, коли мене хтось окликнув.

Це знову був Толік. Боги, я думала, що моє серце зупиниться або ж, як заєць вискочить з грудей.

- Ти обіцяла зателефонувати. – підбіг він до мене. – Я Все ніяк не можу дочекатись. Кріс. – він взяв мене за руку і потягнув до себе. – Ти навіть не уявляєш, наскільки мені погано без тебе. Я взагалі ні про що інше думати не можу.

- Чому це не уявляю. – заперечила я, вдивляючись в кожну рисочку на обличчі, поки не заглянула в очі.

Кажуть, вони не брешуть. І, здається, я в них потонула.

Уявлення не маю, як опинилась в його обіймах, наші губи торкнулись і я розтанула. Найніжніший поцілунок в моєму житті, але прямісінько у серце.

- Кріс, я кохаю тебе. – прошепотів він мені в губи.

- І я тебе також.

Мене підхопили і почали кружляти.

- О боже! Впусти, мені страшно. – заволала я. – Ааааа.

- Мені ж потрібно хоч якось висловити свої емоції. Ти вперше сказала мені, що кохаєш. Ну правда над цим ще потрібно трошки попрацювати. – заусміхався він і знову приник до моїх губ, тільки це вже був пристрасний поцілунок, від якого підгинались ноги і починало шуміти в голові.

- Народ, ви б десь усамітнились, чи що? – підколов Сашко, який проходив мимо. – Поруч же бібліотека. Як люди мають вчитись, поки ви тут лижетесь?

- Та йди ти! – засміялась я.

- Краще вже ми підемо. – Толік потягнув мене геть в іншу сторону. – В кіно підемо. На задні сидіння. Вони саме для нас.

Я вже уявила, що він буде робити зі мною на задньому сидінні і щоки запалали. Але відмовлятись від такого задоволення – дзуськи.