29.

Після заняття ми швиденько побігли в роздягалку. Мені вже встиг зателефонувати тато і я сказала йому куди їхати. Не хотілось, щоб він чекав.

Але на вході мене чекав сюрприз – Толік. З букетом квітів. Де в біса він дістав соняхи зимою? Першою справою подумала я.

- Кріс, привіт! – зупинив він мене. – Це тобі. З днем народження.

- Дякую. – я взяла в руки букет чисто на автоматі, але дивилась лише на нього.

- Ти сьогодні зайнята? – запитав він після короткої паузи.

- Так. А що?

- Ми не могли б прогулятись?

- Ні. Я зараз їду з татом. Вибач. Дякую за квіти, це дуже приємний сюрприз.

- Я не міг тебе не привітати. Як ти? Після всього.

- Ціла, завдяки тобі.

- Може, в тебе з’явиться вільна хвилинка. Не обов’язково сьогодні -  набери мене. – мені здалось, що я в його голосі чую біль? Мабуть.

- Можливо. До зустрічі.

Оллі накинулась на мене в роздягалці, хоча я і так була не в собі.

- І що?

- Що-що? – на автоматі запитала я, а потім мене осінило! – Ти якось причетна до цього?

- Звісно. А то б я терпіла годину ці знущання. – зухвало засміялась вона. – Ви могли б і помиритись.

- Оллі, та не знаю я. Дай мені зібратись і відійти трохи від всього. Потрібно вирішити – чи хочу я миритись чи ні.

- Ну ви ж через дурню посварились.

- Може й так. Та я не хочу сьогодні про це думати. Просто провести вечір з татом.

- Добре, я ж не знала. – вона винувато потупила очі.

- Насправді, я вдячна. – я взяла її за руку. – Просто це несподівано і трохи невчасно, чи що? Не знаю, як пояснити.

- Якби я не звикла до тебе, то в мене б стався когнітивний дисонанс від твоїх роздумів. Як ти живеш з цією пургою в голові.

- Доводиться. – хмикнула я. – О, татко вже тут. Я пішла.

Чмокнувши подругу в щоку я побігла.

 Тато вже чекав на стоянці біля корпусу, тож я відразу заскочила в авто, навіть не застібаючи куртку.

- Привіт сонечко. – він обняв мене. – Як ти почуваєшся?

- Терпимо, головне, щоб більше ніхто таке не вчверив.

- Ти така мужня в мене. І, вітаю ще раз, люба. Подарунок на задньому сидінні.

- Скажеш, що там?

- Сюрприз. І там не лише від мене. Поглянеш увечері.

Він рушив. А я пристебнулась. Безпека понад усе!

В цей момент подумалося – добре, що тато тут. Я його і так рідко бачу. Я все розумію – нам потрібні гроші, щоб за щось жити і все таке, але від цього не набагато легше.

- Куди поїдемо? – запитав він.

- А, давай в Фелічіту, в них смачна піца і зараз можна ще застати місце.

- То зателефонуй і запитай. А то сенс, якщо нема де сісти туди пхатись. – пробуркотів він.

- Та ок. – я вже гугнила і набрала їх номер. На щастя мені швидко відповіли і порадували, що є кілька вільних столиків, тож я відразу і забронювала один. А то ще вкраде хтось прямо з-під носа. А в них завжди смачна піца і зазвичай приємні працівники. Та і обстановка мені подобалась.

Вже зробивши замовлення тато почав розмову, якої мені не хотілось. Але потрібно.

- Кріс. Я сьогодні перевірив всі документи, розплатився з батьком Олівії і юристом. – я скривилась. Не про таке хотілось говорити на своє день народження.

- І що сказали?

- Покараними будуть всі, можеш не хвилюватись. Ніяких боргів ти не віддаватимеш. Та відмова, яку вона колись написала фактично говорить, що ти їй чужа людина. Тож вона напряму замішана в викраденні. Тобі ще потрібно буде сходити до психолога і з висновками до того ж юриста. На суд я приїду. Але коли це буде – невідомо. Може місяць, може два. Вони вийшли на того, кому твоя маман заборгувала і будуть розбиратись вже з ним. Я приїду, обіцяю.

Батько взяв і стис мою руку.

- Ти не будеш там одна.

- Дякую. – прошепотіла я, в мене мало сльози з очей не пішли.

- А що там з Толіком? Я думав, що ти сьогодні з ним святкуватимеш. – перевів він тему, щоб не витирати моїх сліз, але здається – прогадав.

Я надула щоки, щоб вже остаточно не розревітись. Іменинниці ж не мають плакати. І коли офіціант приніс сік я мало не вирвала його в нього з рук і почала пити. Стало трохи легше.

- Здається, я і тут не вгадав…але ж він одразу взявся за справу? І все розрулив.

- Просто він такий є. Рідко пройде мимо, коли хтось у біді.

- Ой не вірю. Він же не просто зателефонував у поліцію і кинув все? Я правий?

- Так. Як завжди. Яуявляєш, він приїхав з ними, ще й битись поліз! Дурень який, в них була зброя. А що, якби вони стріляли?

- От бачиш. Може, ви ще помиритесь. Розкажеш, що сталось?

- Та стільки всього – що не знаю з чого почати.

- Та я сьогодні нікуди не поспішаю.

Так, за піцою з соком тато дізнався чим я жила минулих два тижні.  Здається, він був в шоці. Адже стільки перепитій рідко потрапляє на одну людину за такий короткий строк.

Він довго жував піцу і дивився у вікно після моїх останніх слів. Там було гарно – йшов лапатий сніг, світили вечірні вогні від будинків і авто, а тут спокійно і по-домашньому тепло.

- Вам би помиритись, чи що…ти ж сама бачиш, хлопець сьогодні миритись прийшов. Значить, ти таки йому не байдужа. Та і хлопець він хороший. Він же встиг попросити мене, щоб я йому роботу неподалік від себе знайшов, бо хоче вам на житло назбирати. Це на Різдво було, як ми приїздили.

- Тат,  а не занадто це? Ми то зустрічаємось буквально третій місяць, яке житло? Тим більше спільне…- відверто заперечувала я по стандарту, але те, що він вже тоді думав про спільне майбутнє дуже приємно радувало.

- Крістіна. Справа твоя, звісно. Але якщо тебе цей хлопець не цікавить, то краще кинь одразу. Постраждає і забуде. – проговорив серйозно він.

- Та я знаю. Просто стільки поганих прикладів навколо. В людей нормальні стосунки так рідко бувають, що я не впевнена в тому, що хочу своїх.

- Я тебе розумію. Ми з Матильдою теж не в перший день знайомства зійшлися. Але ж живемо он. Якось притираємось. Не все і не завжди має обов’язково бути поганим.