20.1

- Кріс, я тоді пішла від твого батька, бо покохала іншого. Не могла я без нього жити. Ти маєш мене зрозуміти. – почала хапати мене за руки.

- Ти зараз серйозно? Тобто, єдина причина чого ти не озивалась всі ці роки якийсь мужик? Я ще можу зрозуміти розлучення і все-таке, буває. Люди не завжди можуть бути разом і не всі створені один для одного, але ж це не причина пропасти на стільки років. Мені потрібна була допомога і підтримка. Мене зайвий раз навіть до лікаря не було кому зводити. А зараз ти хочеш поговорити. – слова лились і я вже не могла зупинитись, вирвала руку і відійшла. – Не треба тільки давити на жалість і розповідати, яка ти була нещасна. Завжди можна було мене провідати, написати чи зателефонувати. В мене сумніви, що хтось тобі не давав це зробити. Але ти жила своє чудове життя без мене і тільки чогось через десять років згадала.

- Я завжди пам’ятала. – намагалась виправдатись вона.

- Так чому ж не з’явилась ні разу? Кажи.

- Мені було страшно, що ти не зрозумієш.

- Ти серйозно зараз? А просто звалити на хрін страшно не було!? Чого ти заявилась сюди? – сама не очікувала від себе цих слів. Інколи, я думала, що ми зустрінемось і навіть примиримось, але рівень нахабства мене переконав, що – не бути такому.

У веранду, вискочив тато, закривши двері перед носом у Толіка.

- Наговорились, досить. – рявкнув він. – Кажи, що хочеш і забирайся.

Вона окинула бігаючим поглядом нас обох.

- Мені потрібні гроші. – нарешті випалила вона. – Чоловік набрався кредитів і тепер за нами полюють колектори. Якщо ми не повернемо їх до наступного понеділка вони просто його вб’ють, а може й мене.

- І яка ж сума? – сухо поцікавився батько. В неї ж промайнула надія в очах.

- Півтора, півтора мільйона гривень.

- Курва! Та ви скажені. Забирайся звідси і щоб духу твого тут більше не було.

- То ти дозволиш матері своєї дитини вмерти?

- Ти думаєш, я мільйонер, чи що?

- Ну їздиш же на заробітки. Міг позичити.

- Серйозно? З чого ти вирішила, що в мене є стільки грошей? Просто забирайся звідси і навіть не думай тут більше з’являтись. Якщо ти наведеш на нас тих людей, то я тобі голову відірву.

- Кріс, ну хоч ти мені допоможеш? – вона з відчаєм поглянула на мене. Десь там кольнуло, але відразу й погасло.

- Ні. Тато правий, чужі проблеми нам не потрібні. Йди звідси і забудь дорогу, як зробила колись.

- Але ж Крістіна, ти ж моя донька. Я люблю тебе більше всіх на світі.

- Яка ж ти брехлива й лицемірна. І ще смієш називатись моєю матір’ю. Так і знала, що щось не так, коли ти з’явилась. Йди. Негайно.

Батько не втримався, схопив її за комір і випхав на вулицю, замкнувши за ними двері. Я лишилась одна.

Ноги задубіли. Настрій був паскудний, я була страшенно зла. Здавалось, що зірвусь на місці.

За дверима чекав Толік. Він мало не вніс мене назад у кімнату.

- З тобою все гаразд? Ти як?

- О, не питай краще. – випалила я, сваритись з коханим хлопцем під гарячу руку не хотілось.

- Тобі зігрітись би, зовсім захолола.

Він миттю накинув на плечі теплий плед і подав чашку до рук.

- Випий, полегшає.

Я сьорбнула. Напій виявися вином і я допила його залпом. Воно розлилось в мені і почало зігрівати, даруючи спокій. Поглянула нарешті на Толіка, він був вкрай схвильований.

- Чим я можу допомогти, Кріс?

- Просто побудь поряд. А що там Матильда? З нею все гаразд?

- Здається, вона плакала. Твоя бабуся пішла заспокоювати її в кімнату.

- Хм. Хоч щось добре в цій історії – бабуся стала на її сторону.

Ми пройшли по коридорчику. Людвіг сидів за столом. Йому не було діла до всіх справ, хай там світ розверзнеться, а він грав в улюблену гру на смартфоні і вухом не вів. Хоч комусь добре в цьому світі.

- Ходімо в кімнату до мене. Мені все ще потрібно прийти в себе.

Толік мовчки відкрив двері і ми увійшли всередину. На стіні блимали вогники, я подала знак, щоб не вмикав світло.

Ми присіли на моєму ліжку і він обійняв мене.

- Я не знаю, що ти почуваєш, і не можу знати, лише спробувати уявити. Але це всеодно не те. Проте, я тут, з тобою і буду скільки потрібно.

Можливо, саме цих слів мені не вистачало, але я таки почала заспокоюватись.

Врешті, хто вона така? Людина, що кинула мене в один з найвідповідальніших моментів життя? І навіть аргумент, що раніше вона була поряд – не діяв. Могла ж приїздити, чи забирати мене до себе, телефонувати чи хоча б писати листи. Але її єдиним листом було прохання про розлучення і пачка документів, в тому числі відмова від опіки мною. А тепер я маю вирішувати її проблеми? Проблеми дорослої людини, які вона знайшла на свою голову за цей час. І це ж яка сума грошей! Це ж що потрібно було купувати, чи на що витрачатись, щоб пішло аж півтора мільйона? Чи вони накопичували цей борг? Є ж люди, які живуть у борг, а потім не мають чим віддавати.

- Знаєш, мені здається нам варто піти до інших. – все ж вирішила я.

- Тобі видніше, дивись на те, як почуваєшся.

- Вже краще. Просто злюсь трохи.

- Так є чого. Тебе можна зрозуміти і не можна осудити.

Бабуся прибирала зі столу на кухні і Людвіг, навіть, допомагав їй. Я ж постукала в таткову кімнату. Почувши тихе «заходьте» відчинила двері.

- До вас можна?

- Звісно! – просіяла Матильда. – Ти як?

- Майже норм. А ти як? Я хвилювалась. Так неприємно, що ти потрапила в саму бурю. – я сіла поряд і обняла її.

- Я більше очікувала, що Марія мене не прийме, а не на когось іншого.

- Ну я ж не знав, що вона припреться через десять років.

- Звісно, що ні. – я поплескала татка по плечу. – Вона й не з’явилась би, якби їй гроші не були потрібні.

- Кріс, вона приїхала на ягуарі. Ти ж уявляєш скільки коштує таке авто?

Толік аж присвиснув.

- То ця «бідна» родичка просила у вас грошей? – перепитав він.