14.1

На таксі ми дуже швидко добрались додому.

Наш будинок був не так далеко від річки, майже з самого краю міста. Але машиною їхати було досить швидко.

Подвір’я було підметене, листя позаграбуване в саду, а город збоку переораний. До зими все готово.

Я глибоко вдихнула і відкрила хвіртку. Майже одразу під ноги кинувся Дружок. Так звали нашого пса. Він не був породистим, звичайний дворняга. Але дуже хороший до своїх. На щастя він не кусався, лише лякав гучним гавкотом, тож Толіка я лише лякала.

- О. Привіт! – він нахилився і почухав пса за вухом, а той миттю затріпав хвостом і зробив круг навколо нас.

- Ходімо.

Назустріч вийшла бабуся.

- Добрий день. – привітався Толік. – Це вам. – і одразу вручив букет.

- Дякую. А ти хто будеш?

- Бабусю, це мій хлопець. Анатолій. – червоніючи прямо до вух промовила я. – Це моя бабуся Марія.

- Ну заходь, будемо ближче знайомитись. – запросила вона в будинок.

Поскидавши куртки і інші речі у прихожій ми подались на кухню.

- А куди це поставити? – першою справою спитав Толік.

- А що це? – обернулась бабуся, хитро поглядаючи.

- Там смаколики всілякі – торт купив, вино, цукерки, рибки смачної, сиру.

- Нащо ж ото було накуповувати? – сплеснула вона руками. – Я тут наварила капусняку, вареничків та лінивих пиріжків з яєчком, а ще чорничний рулет спекла. Хто ото їстиме, Анатолію?

- Та називайте мене Толіком. – заусміхався він.

- Добре. Добре. Сідай ото за стіл.

- Бабусю, допоможу накрити, що робити?

- Налий онде компот стоїть на тумбочці. Візьми графин в шафі і миски вийми на страву.

Першою ж справою накидала капусняк.

- Толь, а ти їстимеш?

- Ну звісно, я не особливо перебірливий. – усміхнувся він все ж вивантажуючи на стіл те, що привіз сам.

- Це добре. – промуркотіла бабуся, виставляючи велику миску з ще теплими варениками. Видно готувалась до мого приїду і тільки недавно зварила. Теж було із пиріжками. – Як відчувала, що потрібно більше приготувати.

Коли накрили стіл, то нарешті всілись утрьох і бабуся проказала молитву.

- Ммм. Як смачно, - промимрив Толік з повним ротом їжі.

- Тобі потрібен перекладач. – засміялась, хоча сама була не краще.

Насправді бабуся дуже смачно готувала. Я багато де була і їла різне, але в неї все було суперове. В нас любили і сусіди попоїсти. Є так, що чужою їжею гидують, але в бабусі ніхто ніколи не відмовлявся.

- Ви справді неймовірно смачно готуєте. – видихнув Толік, коли закінчив з капусняком і перейшов до вареничків зі сметанкою.

- Так добре, синку. Їж, наїдайся. І про себе розкажи трохи. Чий будеш, чим займаєся?

- З моєю матінкою ви навряд знайомі. Її звуть Вікторія, а батько загинув нещодавно – два роки тому в автокастрофі. Є ще сестра і брат, вони молодші. Навчаюсь на п’ятому курсі, і працюю потроху – ремонтую авто.

- А скільки брату і сестрі?

- Тарасу п’ять, а Вікі – чотирнадцять.

- То сестру, як і маму звуть?

- Так колись тато захотів.

- Допомагаєш мамі? – бабуся склала руки і сперлась підборіддям, прямо як слідчий на допиті.

- Звісно. Та і ми всі допомагаємо одне одному, бо сім'я – то головне. Де ще шукати підтримки і опори?

- Гарно говориш. А чому з моєю внукою ходити став?

Добре, що бабуся не знає, що він ще й спав…

- Гарна і розумна вона, побачив і закохався. – абсолютно серйозно сказав Толя.

- А женитись коли збираєтесь?

- Ба! Чого ти пристаєш з такими питаннями? Рано нам ще!

- Ось бачите…- кивнув Толік в мою сторону.

- Чом це рано. І чого я не можу то спитаться? Раз ти його привела до хати, значить можу. – і стукнула кулаком по столу. – Це вже серйозно, кого попало за поріг не пускають.

Я аж принишкла. Бабуся вміла інколи покричати, особливо коли згадувала москалів, голодомор чи німців і табори. А теперка от і на мене.

- Кріс, бабуся права. Пані Маріє, я зовсім не проти одруження. Інакше я б не знайомив її зі  своєю родиною. Але ми думали весілля трохи відкласти, оскільки ще обоє навчаємось. І власного житла немає поки.

- Це допустимо. Та дітей до весілля не наробіте.

Тут ми обоє почервоніли, як раки і навіть переглянулись. Оце так з плеча рубає.

- Думаю, в кімнаті твого тата ми твого хлопця і поселимо. Ви ж на два дні обоє приїхали? – чи то спитала чи констатувала вона. – Їжте десерт і ходіть відпочивати. Не забудьте, о четвертій ставимо свічку. Щоб як штики були тут.

Ми швиденько доїли, поприбирали посуд і я запросила Толіка в свою кімнату.

Вона була не дуже велика, але світла і гарна. На ліжку нам би обом було б тісно, бо моє десь півтораспальне. Збоку стояла шафа і ще одна з книгами, столик для комп’ютера біля вікна. Комод.

Насправді – комп’ютерний стіл був самими новими меблями в моїй кімнаті. Хоча все було досить старе, та добротне, гарно трималось і ніхто з нас не бачив сенсу його міняти аби міняти. Гроші збирались на нерухомість. Як говорив татко – якщо не будеш сама жити, то здаватимеш в оренду і дохід буде. А мій тато дурного не порадить.

- Можна побути тут з тобою чи вже відправиш в кімнату свого татка?

- Звісно, що ні. Я взагалі-то скучилась. Чи я вже не можу з моїм хлопцем трохи посидіти разом?

Толя підхопив мене на руки і заніс прямо на моє ліжко. Романтика.

- Тільки ніякого інтиму. Ну ти розумієш? – прошепотіла йому.

- Ахаха. Та ти ще та збоченка. Я і думати не думав. – поцілував мене у щоку. – День, бабуся за стіною. Треба бути чемними, а то відкличе благословення.

- Не думаю. Ти їй сподобався.

- Не видно щось.

- Така вже моя бабуся, що поробиш.