9.2

Коли знову прокинулась то відчула, що Толік спить, обнімає мене. Просто обнімає…а я вже потекла. Чомусь стало соромно. Нам стільки стереотипів нав’язують і розповідають які ми грішні, що ми боїмось розслабитись…а жаль. Та і чому боятись. Він мені подобається. Саме так. Можливо, я навіть закохана. То чом би й ні. І поцілувала його в губи потім в щоку. І врешті залізла на коліна, коли він розплющив очі і поглянув на мене з сонним подивом. І він також був збуджений. Овва!

Він не довго думаючи притяг мене до себе і поцілував, а рука помандрувала під моє плаття. Ну прямо мій ідеал, ніколи не дасть часу, щоб передумати!

Через деякий час ми вже напівоголені займались коханням на задньому сидінні. Все було не менш чудово ніж минулого разу. А може навіть і краще.

- Тобі було добре?

- Ніби ти не знаєш…- усміхнулась йому.

- Багато хто симулює. Я читав статті.

- Можливо. Мені не доводилось.

- Я радий. Поїдемо до мене? Не бійся, мої вже сплять.

- Та мені не страшно. Просто, незручно.

Через пів години ми переступаємо поріг квартири.

- Сподіваюсь ми нікого не розбудимо. – шепочу я.

- Здається й так хтось не спить. – відповідає він на вухо.

- Блін, тоді я не піду. Зателефоную Оллі, вона мене впустить переночувати.

- Ще чого! Нікуди ти не підеш. – підвищує голос Толік, а в коридор із кухонних дверей виходить жінка.

- Добре, що ти вдома. – говорить глухим голосом, хоча сама досить тендітна. Не вище мене і точно не товстіше. Виглядає на років сорок п’ять, і втомлено.

- Чому ти не спиш, ма?

- А хто це з тобою? – в її очах з’являється цікавість і вона розглядає мене, хоч і коридор доволі тісний.

- Мам, це моя дівчина – Крістіна, Кріс – моя мама, Вікторія Павлівна.

- Мені дуже приємно. – видаю шаблонну фразу.

Вона посміхається.

- Мені також, роздягайтесь і йдіть на кухню, заварю вам чаю. І булочки спекла.

- Окей. Здається ти їй сподобалась. – шепоче мені на вухо.

- Ти все спеціально підстроїв.

- Ми ж взагалі кудись погуляти планували, тож все цілком випадково. Ходімо вже, ти ж не хочеш втекти?

Він точно прочитав мої думки. Втекти хотілося. Адже в мене точно зіпсована зачіска після квесту в машині, а може й пом’яте плаття. Та й що подумає його мама про дівчину, що припхалась так пізно – тут і особливо гадати не треба.

Але повісивши пальто на вішак плетусь на кухню.

- При нормальному світлі, ти ще гарніша. – ошелешує Вікторія Павлівна. – Вибирай чашку з підносу і сідай, зараз чайник закипить.

Беру рожеву із симпатичним кошеням. А вона тим часом ставить на стіл булочки, а Толік витягує з тумбочки упаковку сухофруктів в шоколаді.

- Ти який чай любиш? – запитує вона.

- Просто чорний, і без цукру, якщо є, звісно.

- Є, якраз Толік купив вчора, напевно, знав, що ти любиш.

- Навряд, я цього не говорила.

- Не говорила. – киває він. А потім розливає кип’яток по чашкам.

- Розкажи щось про себе. А то я більш нічого й не чула, окрім того, що ти подарувала вертоліт Тарасику. Та й не варто було, видно, що дорогий.

- Так і не кожен день я купую подарунки. Мені жаль його стало – такий маленький, а вже хворий. Стільки уколів…

- Вже майже здоровий. Ще тиждень вдома побуде і в садочок піде. Відпочину нарешті.

- Так і сьогодні могла лягти раніше, виспатись.

- А тут хто прибере і іншу роботу зробить? Крістіно, розкажи щось про себе, а то тут таке знайомство, а ми про рутину.

- Та й розказувати особливо нічого. Навчаюсь. На третьому курсі. Живу в гуртожитку. Народилась аж в Дніпропетровську, та після пожежі ми переїхали в Рожище, до бабусі Марії. Зараз вона живе сама, бо батько працює і живе в Німеччині, а я тут.

- А що ж мама?

- Не знаю. Не хотіла б про це говорити.

- Гаразд. Розповіси, як захочеш. – Вікторія Павлівна налила мені чаю і підсунула солодощі. – пригощайся.

- Дякую. Чай ще гарячий. – я знизую плечима.

Толік залишає нас на одинці відправляючись в душ. Я розглядаю його маму.

Вона колись була дуже гарною. Хоча, і зараз є. Хороша зачіска, манікюр, доглянута. І не скажеш, що живе сама, без чоловіка. Невже Толік настільки допомагає.

- Скільки тобі років, люба? – запитує, посміхаючись вона.

- Дев’ятнадцять.

- Молода ще. А плани якісь є на майбутнє?

- Не те щоб конкретні. Можливо поїду на стажування в Німеччину. Батько там працює і обіцяв організувати. А можливо навіть на роботу.

- Хочеш забрати Толіка? – прищурилась вона.

- Я не думала про це. Я і сама не певна, що справлюсь і буду жити там. Хоча рівень життя набагато кращий і оплата вище.

- Воно то так. Якщо є можливість, то їдь. Та і за нього я не проти. Він такий, що всюди приживеться і зможе працювати. А тут з його знаннями та без зв’язків перспектив ніяких.

Я мовчки відпила чаю, роздумуючи над її словами. А що якщо правда поїхати з Толіком? Ну і що, що ми знайомі всього нічого. Мені здається, що це навічно…чи може – дарма здається. Час покаже. Але плани якість та бути мають.

- Ти ж Толіком будеш спати? Не думаю, що хочеш зі мною чи з малими?

Я густо почервоніла, аж відчула, як палають щоки.

- Ой, чого ти. Здається тут всі дорослі люди, немає чого соромитись. І взагалі, я дуже рада, що Толік тебе знайшов. Я вже подумувала, чи він бува не гей. Але на щастя – ні.

- А вам скільки років?

- Мені, 45. Та і хіба не помітно?

- Та ні. Ви виглядаєте дуже гарно. Не вгадаєш. Не знала б скільки років Толіку, то вирішила б що вам 35.

- Дякую. Приємно таке чути. Жінка завжди має виглядати гарно. І саме для себе, а не для чоловіків.

- А що сталось із вашим? Толік не говорить.

Вона відвернулась.

- Аварія. Він потрапив в ДТП. Їхав з роботи. Машину практично розрізало навпіл…і його.

- О боже…мені так жаль. – я вже пошкодувала, що спитала.