7.1

Зовсім невеличкий ремонт - так охарактеризував Толік свою майстерню. Врешті виявився пристойним гаражем, де поміщалось не менше чотирьох легкових авто, а ще була маса запчастин та інструментів. Збоку було адміністративне приміщення, де хлопці рахували гроші, їли і відпочивали. І навіть був душ. За це великий респект.

Авто з його рук прийняли так, наче він і не їздив на ньому цілу добу. Але старший колега похвалив його роботу. А потім ще й підморгнув мені.

Виявилось, що його звати дядя Міша. А ще є Степанич, Коля і Бетмен. З них всіх був присутній тільки Степанич і той рахував касу за останні дні – він уособлював всю директорію гаражу, оскільки був його одноосібним власником.

- Якщо хочеш, можу відвезти тебе додому. – запропонував Толік. – Хоча, буду радий, коли ти лишишся до завтра.

- Тут?

- Ні, звичайно. Можеш поспати, чи подивитись фільми у мене. Або ж побути зі мною тут. Я працюю кілька годин. Мені можуть дати вихідний, та гроші за нього ніхто не заплатить.

- Я побуду тут, коли не заважатиму.

- Дякую. – здається йому сподобався мій вибір. Чудово. – Ходи, я все тобі покажу. І варто б доробити той фольксваген. Він тут вже два дні стирчить. Степанич казав, що вчора запчастини приїхали. Тільки пацани звалили святкувати мою днюху. Тож ремонт відклався.

- То ходімо хутчіш.

Він проводить екскурсію по вищеописаному приміщенню і врешті йде переодягатись.

- Толя зазвичай дівчат сюди не водить. Тебе, як звати буде? – питає дядя Міша.

- Крістіна.

- Мене, дядя Міша. Принаймні хлопці так кличуть.

Тут з-за його спини з’являється Толік у робі. Вона така брудна, що скоро буде важко зрозуміти, що в неї був якийсь колір.

- Мені хочеться її випрати, негайно! – мимоволі вигукую я.

- Ти диви, вона не тільки гарна, а ще й працьовита. І де ж ти таку знайшов?

- Там більш таких нема. – сміється він. А потім хоче обняти мене та я відскакую.

- Ти страшенно брудний. В мене немає грошей на нову куртку!

І через кілька хвилин я вже у схожій робі, тільки чистій. Виявляється в них тут і пралка є! аля комфорт! І переться це все раз в кілька днів саме тут, а не вдома.

Виданий одяг великуватий, та я не пасую і чимчикую за Толіком. Прямо зараз мені відкриється чарівний світ авто…

Е ні, світ який смердить бензином, дизелем, маслами і іншими фракціями нафтової перегонки. З металу і пластику. Ніяких чар, чиста фізика і механіка.

- А що я робитиму?

- Як це що, будеш дивитись. Взагалі тут роботи на годинки дві.

- А навчиш мене?

- Згодом. Ок? Не думаю, що сьогодні тобі варто лізти під авто.

- В мого батька є машина. – говорю я.

- То ти вмієш водити?

- Ні. Він рідко приїздить і ненадовго. А ще я боюсь, що не впораюсь.

Він різко обертається, притягує мене до себе і цілує. Так солодко і відразу зриває кришу.

- Ми обоє впораємось. – радує він. – Як тобі цей красень? – фольксваген сріблястого кольору, виглядає непогано. А що я ще можу знати про нього?

- А чому красень? Може, красуня? – підколюю я.

- Е, ні. Цей, красень. І непоганий автомобіль взагалі. Якщо я назву його параметри, навряд чи це щось тобі скаже. Якщо забажаєш, влаштую ввідну лекцію пізніше. Щоб розбиралась.

- Звичайно, хочу. – мені справді цікаво.

А ще мені стає нудно, поки Толік копирсається під машиною. І я виходжу на вулицю. Поряд невеличкий парк. Хоча це швидше можна назвати хаотично засіяними деревами, які поки не встигли зрубати.

Тут чітко видно, як осінь зайняла всі позиції. Шляху назад немає.

Хоча ми знайомі з Толіком майже нічого, та здається в нас також немає шляху назад. І я не хочу.

Хочу, щоб він обіймав мене, так от як почав десять секунд назад і шепотів на вухо. Хочу їсти з ним за одним столом і їхати в одному авто. Хочу з ним станцювати.

- Ти вмієш танцювати?

- Звісно.

- Я маю на увазі не брейк, а бальну програму?

- Основи знаю.

А жаль. Мені хочеться, щоб він танцював не гірше хваленого Кості. Навіть краще.

- Ти напевно, вже зголодніла? – вперше, за стільки часу відчуваю голод.

- Варто було б перекусити. Що пропонуєш?

- Чесно кажучи, зайти в кафе. Готувати так швидко я не вмію. Поїмо там. А з мене вечеря.

- Добре. Тільки, будь ласка, якийсь бюджетний варіант, де непогано готують. Адже ти тут краще все знаєш.

- Я пригощаю.

- Та ти що.

- Я не можу лишити свою дівчину голодною. А що як вона втече до більш щедрого кавалера.

- В цих шмотках? Диви, до мене черга вже строїться.

- Значить, бути моєю дівчиною ти згодна.

Він не запитує, а констатує і я мовчу. А він знову обіймає мене ззаду і притискає до себе. І ми стоїмо так ще кілька хвилин. Відчуваю себе, як за кам’яною стіною, тільки такою гарячою і жагучою. І на мить мені здається, що події розвиваються так, як треба, що це все, вже було. Таке собі дежавю. А можливо, я придумала цей момент колись, а тепер він відбувся і це так…так неймовірно.

Звук мого телефону розбиває наш чарівний момент. Я не хочу піднімати та це виявляється Соня. Вона вже телефонувала вранці та я її ігнорила. Мабуть вона переживає. Врешті піднімаю трубку. І вона одразу починає відчитувати мене.

- Сонь. Давай ти заспокоїшся. Зі мною все ок…Ні, я лишаюсь в Толіка…самі мене здали…- вона жартує на рахунок того, як ми проводимо свій час… - Він нас чує… - добиваю я подругу. Та вона сміється, каже, що хай чує і врешті кладе трубку.

- Веселі в тебе подруги. – сміється Толік. – Варто було раніше з ними зв’язатись.

- Олівія скромніше буде. Навряд чи скромніше мене, та за Соню точно.

- Всі люди різні. Вам би було сумно, будь ви однаковісінькі.

- Поїхали вже їсти, а то подзвони ще хтось і ми тут застрягнемо ще на годину.