6.4

Нарешті мені дістається можливість роздивитись його кімнату.
Це величезний стелаж завалений книгами і звитками, на нижніх полицях в ящиках якісь інструменти. Але тут не смердить мазутом чи клеями і це радує. З іншої сторони шафа і комп’ютерний стіл, такий же завалений. На підвіконні стоять вазони фіалок – вони гарно цвітуть, значить північна сторона.
Сама кімната чисто біла і білі жалюзі на вікнах. Чистий манімалізм. 
Піднявшись виявляю, що на підлозі ковриків немає, ламінат. А на подушці лежить плюшеве кошеня, чорно-біле і неймовірно пухнасте, як звичайні персидські коти. Із блакитними очима. 
Ага! Ось тепер я знаю чим тебе шантажувати.
На столі лежить реферат підписаний – Анатолій Брайчер.
Цікаво…Крістіна Брайчер…Звучить навіть краще, ніж Шевчук.
Та це напевно хобі половини дівчат – приміряти прізвища хлопців.
Що там в нас? Він казав автотранспорт, значить правда. Це навіть крутіше, ніж в мене.
На столику витягую першу книгу. Виявляється там розбираються види автомобілів, моторів…здається на цьому мої знання закінчуються та я це надолужу. Проте не сьогодні. Навряд чи ми підемо зараз вивчати де в машині газ, а де тормоз. 
Тихенько виходжу в коридор. З кухні грає радіо. Йду туди і застаю Толіка в фартуку за плитою.
- Допомогти?
- Ні в якому разі. Коли на кухні готую я, інші можуть тільки дивитись. Без образ.
- Ти що! Готуй, люблю дивитись на хлопців у фартухах.
- Навіть так? І що то були за хлопці?
- Та різні були…а ти що ревнуєш?
- Ревную. До речі, це не натовп твоїх фанатів телефонував тобі?
Справді. Варто глянути.
В мене десять пропущених від Соні. І вісім повідомлень по вайберу від Оллі. Здебільшого з запитанням чи зі мною все гаразд і чого я не відписую.
Гаразд, відповім. Пишу: «не знаю, хто його нацькував на мене, та я у Толіка, якщо помру від оргазму це буде на вашій совісті. До завтра не пишіть».
- Пишуть, що чекають з нетерпінням зустрічі. – сміюсь я.
- Хай чекають. До післязавтрашнього вечора я тебе дзуськи куди відпущу.
- А що післязавтра ввечері?
- Мої приїздять. Не ображайся та я ще не готовий тебе знайомити з мамою.
- Я б теж не поспішала тебе знайомити з татом, поки сама ще не познайомилась…а твій тато?
- Це окрема історія. Колись. А твоя мама?
- Це теж окрема історія. Давай якщо так, вечір відвертостей влаштуємо іншим разом. – мені не хочеться говорити про маман. Сподіваюсь з його татом все не так. Він тільки киває.
- Готуватись буде довго.
- А що ти там взагалі готуєш?
- Запечені стегна з картоплею. І я думаю, що Цезар…
- Чому думаєш?
- Перепелині яйця закінчились. І сухариків немає.
- Може я збігаю в магазин?
- У футболці і без трусиків. – веде він бровою. А я червонію. Забула, що я без них – його футболка така довга, як плаття.
- І як тепер мені переодягатись в гуртожитку? Що подумає моя сусідка?
- Скажеш, що в тебе дуже темпераментний коханець. Чи вона в тебе святоша?
- Та ні, я їх якось мало не застала за цим заняттям – повернулась з танців раніше. Просто не подзвонила. Я ж не думала, що він прийде до неї. Було соромно. 
- То й що? По-моєму в цьому немає нічого такого. Зараз телебачення настільки завалене порнографією, що те що бачиш навкруг себе сприймається, як норма.
- Згодна. Та уяви, що зараз у двері входить твоя мама. Ти ще якби одягнений, а я майже гола. Мені не хотілось би, що б вона мене таку застала.
- Не застане. Ми розмовляли, вона точно в селі. Малі раді. У Віки там є кавалер. Хороший хлопчик. 
- Справді? – сміюсь я, - А скільки їй років?
- Чотирнадцять. Просто я обіцяв, що відірву яйця, якщо він її зачепить чи буде давити…
- Ось у чому проблема старших братів – вони руйнують все особисте життя.
- В чотирнадцять це ще не особисте життя. Щоб його мати потрібно бути повнолітнім і мати роботу.
- Цікава точка зору. 
- І я так вчу брата.
- Ти ж казав, що йому чотири.
- Тарасу, так, але наступного місяця вже п’ять. Він все дуже добре ловить. Хтось мусить заміняти йому тата. І поки це роблю я.
- Коли ж ти встигаєш?
- Уявлення не маю. – сміється він. Та це щаслива усмішка людини, в якої є сенс в житті і я йому заздрю. Всім потрібен сенс. Треба його кинути…я відбираю сенс у людей, в мене його немає. Сама не знаю, навіщо мені Німеччина. Я не бачу себе ніде і ніяк. – Все робиться само собою. Просто варто виконувати план.
Так не цікаво. Який сенс слідувати плану, коли інколи вітер гонить туди, куди потрібно. – згадую я про його подув перед поїздкою.
Так це ж не кожного дня. А рутинних днів надто багато. Щоб знайти в них задоволення, речі, яких ти не любиш повинні бути зведені до автоматизму, щоб відбирати мінімум часу, який повинен провести з користю.
Це цікаво! Тільки я ніколи такого не навчусь.
- А хто ти по гороскопу?
- Козерог. Знаю! Кругом пише, що ми педантичні, приходимо вчасно і тримаємо ідеальний порядок. Та це повна брехня. Я завжди приходжу в тютечку, або спізнююсь. А ще в мене завжди хаос.
- Тільки ти знаходиш там все миттєво…- закінчує він. – Космічний хаос – теж вид порядку. Це твоя справа, де ти кинеш своє плаття, аби я тільки не скрутив ногу, зачепившись об нього.
- Все не так погано! – в мене горять вуха. – Якщо ти думаєш, що в мене одяг увесь на підлозі зваленій у велику купу, то це не так.
- Справді? Тоді в тебе все ок. В мене так чисто, бо я розраховував викрасти тебе. На цілі вихідні.
- То ти що, все це спланував?
- Скажем так, я шалено надіявся, що все в мене вийде.
Потім я підходжу і цілую його. І ми ще довго цілуємось, поки готується наша вечеря.
Він і справді смачно готує. Хвалю його, а він лише киває, приймаючи це як данність. Дуже самовпевнений! Потім жартую, чиє це коротке волосся у каструлі і він хмуріє. Але потім говорю, що пожартувала.
Ми їмо, до мене одна за одною приходять смс від Соні. Значить Олівія розказала їй де я є і чим займаюсь.
- Які в тебе плани далі? Можливо, хочеш приєднатись до друзів? – запитую я з легким жалем та сьогодні його день.
- Ні. Я з ними і так кожного дня. Більшості з них потрібне лише пиво з мене, от і все. Так що, нічого поганого не станеться, коли вони побудуть без мене. 
- Ясно. Відвезеш мене в гуртожиток? – мені не хочеться увечері добиратись самій. Тим більше зараз вже темна ніч.
- Ти це серйозно? Ні, звичайно.
- Ясно. Тоді, напевне, викличу таксі. 
- Я ж тобі казав, ти лишишся в мене. До завтра тут нікого не буде.
- Я маю потелефонувати батькові, ми завжди по п’ятницях розмовляємо увечері по скайпу. Він буде хвилюватись, якщо я не наберу.
- Якщо справа тільки в цьому. – розслабляється Толік. – То це без проблем. Заходь з мого. Тільки треба ввести пароль, бо малі зовсім обнагліли, скоро розберуть його по частинах.
Потім він вмикає комп і ввічливо залишає мене на одинці. Я розмовляю з татом. Я по-справжньому скучила. А він втомлений, але радий, що я набрала. Вони з Матильдою і Людвігом завтра їдуть на пікнік. Їм класно. А я хвалюсь татові, що потягнула ногу на танцполі. Потім ми прощаємось. Звичайно, про Толіка розповідати я ще не готова. Немає про що. 
Можливо, це у нас буде єдине затягнуте побачення і все. На мить стає сумно, та я відштовхую цей сум подалі. Потрібно насолоджуватись зараз, а не думати про сумні перспективи завтра. 
Реальність говорить, що я товста. Гаразд, вже не дуже товста. Ще місяць і джинси вільно застібнуться на мені. Можливо. Та мені не могло так пощастити. Тут явно є якісь підводні камені? Чи не так? Реальність говорить, що простій самотній і покинутій маман дівчинці просто не міг дістатись такий хлопець.
Я закриваю очі і намагаюсь заспокоїти себе. Згадую магію Рейну. Взагалі я не вірю у магію, та ця діє. Не скажу, що так уже й навально, та мені щастить.
Потім приходить Толік.
- Ти як? Все ок?
- Звичайно. Значить, Анатолій Брайчер?
- Ти ж бачила мій паспорт. 
- Тоді я звіряла фотку і дату народження. – сміюсь я. – - До речі, скільки тобі?
- Двадцять два. Не застарий.
- Та ні, в самий раз.
- Давай подивимось фільм?
Я киваю і Толік довгенько щось нам підшукує. Врешті знаходить про якусь Мері. Симпатичне старе американське кіно, яке виявляється комедією. І я мало не плачу зі сміху.
Потім ми засинаємо в обіймах одне одного.