6.1

В п’ятницю я вирішила полякати подруг і таки не йду з ними на танці. Та і про Толіка я більше не думаю, а про Алхіміка. Яка чудова ідея – інколи, щоб побачити скарб під носом потрібно обійти пів світу. Хоча така подорож не буває марною, досвід не висмоктується з пальця.
За моїми розрахунками я спізнююсь на десять хвилин.
Викладач не задоволений і заставляє мене робити розминку від початку, а подруги хіхікають поряд. Здається, я зробила тільки гірше.
І коли всі закінчують викладач залишає мене допрацьовувати. Він не вимагає, а рекомендує. І витрачає власний час на мене.
- Ти чудово справляєшся. І схудла. Танці йдуть тобі на користь.
Я дякую. І ще раз вибачаюсь за спізнення. А коли він йде, то лишаюсь ще на п’ять хвилин. Тренуюсь і надіюсь, що компашка брекдансерів розійдеться і мене обмине участь бути в черговий раз обсміяною.
- Непогано рухаєшся. – розноситься ехом по пустому залі.
В дверях стоїть Толік. У білій футболці і без шапки. Дивно, що я його впізнала. Він виявляється шатен, коротко підстрижений. Ніс з невеличкою горбинкою – здається його ламали. Карі очі. І він у чудовій формі. Принаймні те, що видно зверху. Хоча я не сумніваюсь, що знизу теж.
А я втрачаю від цієї картини маслом орієнтацію і розтягуюсь на підлозі. Біль пронизує праву ногу. Здається в мене перша розтяжка! 
- Блін! – шиплю я.
- Дай подивлюсь. – він забирає мої руки з ноги і бере у свої. Але у його поведінці немає нічого такого, він професійно перевіряє ногу. – Проста розтяжка. Зараз перев’яжемо і за кілька днів будеш, як нова. Я звичайно знав, що від мого шарму дівчата з ніг падають, та не думав, що це буде так буквально.
- Якщо ти всіх так лякатимеш, то скоро вони почнуть падати від серцевого нападу. А всі казатимуть, що серце від щастя зупинилось.
- Ну не кажи, ще не було такого.
- Так ти ще не пенсіонер…
Він сміється. І мені подобається його сміх. Він щирий і водночас страшенно сексуальний. Надіюсь так більше ніхто не думає.
- Сюди. – він заводить мене у якусь підсобку. – Присядь.
- А далі ти зв’яжеш мене еластичним бинтом і робитимеш всілякі брудні речі?
Він облизується.
- А що можна?
- Явно не тут. Перев’язуй вже ногу.
- Бинт треба відкупити. Він розрахований на місцевих студентів.
- А ти не тут вчишся? – дивуюсь я.
- Ні, звичайно, я на автотранспорті. П’ятий курс. І то  більше працюю. А це тільки хобі. – він говорить і вправно перев’язує ногу. – Готово.
- Класно. Ти десь цьому вчився?
- На ОБЖ.
- Справді? 
- У вас такого немає?
- Та було щось, та я напевно не звернула уваги?
- А треба. – він кляпає мене по носі. – От розтягни ногу я, і хто мені допоможе.
- Сам і перев’яжешся. Раз ти такий розумний. Дякую.
Я підвожусь і збираюсь в роздягалку. Та він зупиняє мене біля дверей.
- Мені здається, простого дякую замало.
Він знову цілує мене, ніби пестить у губи і замість того, щоб його відпихнути я просто кладу руки йому на плечі. Навіть під футболкою відчутно, який він твердий і підкачаний. А потім відчувши свободу він цілує вже настирніше і притискає до себе. Я відчуваю який він збуджений і сама не можу зупинитись.
- Кх, Кх. Студенти, вам не пора по домах? – наш викладач стримує легку посмішку, поки я намагаюсь прийти в себе.
- Дійсно пора. – дивиться на годинник Толік. – Просто вона ногу потягнула, робили перев’язку.
- Ну-ну, бачив я вашу перев’язку…
Чесно демонструю ногу. Він киває. Але сенс оправдовуватись…
Як тільки можу швидко втікаю в роздягалку. І за хвилину я закінчила зі всім. На щастя він не встиг сюди раніше.