5.2

Ми вдягаємо куртки і виходимо з дверей. Хтось знову жартує. І я сміюсь, але різко замовкаю, коли мої очі натикаються на нього. Він розмовляє з друзями. Один штовхає його і показує пальцем в нашу сторону і я відвертаюсь і проходжу мимо!
- Дєтка! Постій! – він ловить мене за кишеню джинсів.
- Пацан, відвали по-хорошому! – шиплю я і видьоргую його руку з кишені.
- Толік, кинь бяку, вона все одно тобі не дасть.
- Бетмен, стули писок, бо в тебе стане на кілька зубів менше! – відволікається від мене хлопець і я доганяю подруг.
- Красуне, почекай. Вибач! Бетмен ніколи не думає, що меле. – доганяє він нас з подругами. На ньому сірі спортивні штани і синя куртка, такі ж кроси, а за спиною рюкзак.
- Чому? Можливо він правий в тому, що тобі цього разу нічого не обломиться.
Сонька хіхікає. А він різко підходить і цілує мене. Тільки не вимогливо, а так ніжно – одним доторком. Коли він відскакує я навіть забуваю, що мала дати ляпас і просто стикую кулаки. Губи горять ніби я цілувалась кілька годин підряд!
- Подзвони мені. – говорить він усміхаючись і в мене мало не виривається, що я не маю його номера. Та він вже прямує до друзів, а мене відтягує Оллі.
- Ходімо вже, Костя забиратиме Соню і вони підкинуть тебе в гуртожиток.
А я починаю прокидатись від ступору. По спині і далі бігають мурашки. Та на автоматі йду за Оллі.
Потім прощаюсь з нею і сідаю в машину. Костя якраз цілує Соню. А потім вони обертаються до мене.
- І що це було? – сміється подруга.
- Просто причепився якийсь ідіот!
- Серйозно, ти ж червона, як помідор! – констатує Костя і я тільки зараз відчуваю, які гарячі щоки.
- Просто, я розсердилась…
- Угу, що не послідувало продовження. – феєрично оголошує Соня, поки її хлопець і мій друг вирулює на дорогу.
- Заткнись. Просто відвезіть мене в гуртожиток.
- Ти певна, може лишишся? – запитує Костя на повному серйозі.
- Просто їдьмо додому, гаразд? – намагаюсь опанувати себе. Та вони нарешті відстають від мене і я можу розслабитись на задньому сидінні. Та це не допомагає. Здається мої гормони влаштували бойкот, вперше, і конкретно. Мені здається, що я відчуваю його запах. Але це зовсім не так, це неможливо! А значить потрібно терміново сходити до психолога. Чи просто напитись. 
Та мене вистачає тільки для того, щоб впасти в ліжко. 
Потім складаючи речі, помічаю, що з задньої кишені джинсів виглядає папірець. Він складений у тюльпанчик, залишилось тільки подути і відкриється квітка. Таке колись показували у школі. І спочатку я надуваю його. Але це явно не мій. Та що там думати? Єдиний хто міг його туди покласти це Толік. І я розгортаю тюльпанчик. Там номер телефону і поскриптум: я думатиму про тебе, особливо вночі…
Аж занадто культурно, як для його попередніх закидів. І в мене не піднімається рука викинути писульку. Вона перекочовує в блокнот. Та номер я вже встигла запам’ятати і мало не бю себе по руках, щоб не набрати його.
- Значить, Толік. – шепочу я. – І ти збираєшся думати про мене…особливо в ночі. Цікаво? Ніч вже почалась чи ще ні?
- Що ти там говориш? – шепоче через сон сусідка.
- Та нічого.
Торкаюсь пальцями губ і пригадую той мимолітний поцілунок. Така дрібничка і такий багатообіцяючий.
А потім згадую дівулю, що вішалась на нього. З нею він цілувався не так. Він цілувався з нею. І я забороняю собі думати про нього.
Та в мене нічого не виходить. Навіть прийоми йоги не допомагають. Моя уява розігралась не на жарт. І які тільки картини не пробігають перед очима, і я просто течу. А потім починаю себе пестити, вперше в житті. Мені соромно, але якщо я цього не зроблю мені доведеться зателефонувати йому. Уявляю, що все це він. 
І чого це я не займалась цим раніше, це ж класно, думаю я, коли нарешті розслаблена засинаю.

Анатолій Брайчер, Толік (танцюрист, розумник і просто красунчик)