4.1

Ми поволі йдемо по вулиці. Сьогодні також холодно і в мене виникає таке враження, що це вже все – літу кінець і десь на днях випаде сніг. Мені подобається зима, але не настільки фанатично, щоб бажати її у всі пори року. Влітку я люблю літо, восени осінь, весною – весну. А зиму лише взимку. Для всього своя пора. І мені жаль тих квітів, які розцвітають посеред зими. Вони так схожі на людей. Ми так сильно бажаємо тепла, що обманюємось при перших же його промінчиках і скидаємо шкаралупу. А потім – бац! Знову намело снігу. Нічого не було. І добре, якщо це сніг, а не спопеляючий мороз лютого.
- Оллі, ми що, йдемо в Інститут мистецтв? Ти серйозно?
- А чим не школа танців. Швидше всього там є групи, куди набирають бажаючих розтелеп.
- Оу. То ти точно ще не знаєш чи там взагалі щось є і чи туди беруть…
- Звісно, беруть. Ще не чула, щоб комусь були зайві гроші.
- Ти така самовпевнена стала, не переплюнь Соню.
- Сьогодні ти рулиш. А я так. І взагалі, дістане мене все, вийду заміж і звалю до Адріана. У його батька така фазенда, що можна жити вічно.
- То чого ти ждеш?
- Треба мати запасний варіант, завжди. І реалізуватись. Статистика говорить, що більшість жінок, які родили дітей загубили себе для науки. Лише деякі займаються бізнесом. А більшість тих, кому не вистачає коштів працюють на примітивних і важких робочих місцях.
- Ми не так добре знайомі, та можу сказати, що за своїм Адріаном ти будеш, як за кам’яною стіною. – говорю їй.
- Буду то буду, а як не складеться? Що тоді? Потрібен запасний варіант розвитку. І нормальні мужчини поважають особистість, а не постільних іграшок.
- В цьому ти права. Тільки даєш слабину, відразу права качають, мозок виносять і встановлюють правила. І я поки не зустрічала виключень. – авторитетно заявляє Соня. І я б їй повірила, в неї досвід ще той.
- Але зараз все по-іншому. – заперечую її.
- Ти знаєш…щось таке є, не розумію, як так склалось але ми все вирішуємо разом, а інколи він дозволяє вибирати мені. Та і те, що робить він в кінцевому результаті мене влаштовує.
- Ось вона, пара підібрана небесами. І скільки я тобі говорила? – Оллі.

Наші тренування проходять у середнього розміру аудиторії. Виявилось, що якийсь викладач-екстремал і справді проводить тут заняття для груп бальної програми. В основному для дилетантів, таких, як ми.
То ж відтепер двічі на тиждень ми робимо розтяжки і вправи, стрибки і кроки, і за місяць ніяким боком не наблизились до танців.
Після занять ми ледве дихаємо і сунемось до Оллі. Баба Рая годує нас і ми нагло миємось у неї в душі, а потім вчимо задане. І якщо Соня танцювати досі не навчилась, то я таки схудла на два кіло і влізла у нові джинси! Правда, щоб застібнутись їм потрібно ще 1 см. Цікаво, є якась межа схудненню. Бо для такого темпу ще тижня два і мені доведеться їсти подвійні порції, що б не померти від знежирення.
Ха-ха-ха!
Минулого разу препод мене навіть похвалив. Правда його похвала звучала більше, як насмішка, та все одно круто. Можливо ті проходячі мимо дівчата були праві – танці саме те.