22.3

Увечері знову зателефонувала Матильда. Вона вже повністю оговталась від приїзду моєї мами і вела себе, як зазвичай. Розповідала про татка, про Людвіга, який на цьому тижні вже пішов в школу і встиг відхватити двійку з математики. Ну молодець. Пообіцяла допомогти йому з уроками після розмови.

Про те, що я кинула Толіка вирішила не говорити. Навряд чи я почую якусь нову геніальну пораду, яка таки допоможе мені.

Після розмови я майже годину займалась математикою з Людвігом. З такими темпами я можу піти в репетитори. Грошенят підзароблю на свої забаганки.

Але що мені потрібно насправді? На їжу поки скидав тато. Якщо було якась НС також. Стипендії мені вистачало оплатити гуртожиток, придбати канцелярію і навіть трохи косметики. Я не бідувала. Хіба почати відкладати на авто чи квартиру. Якби я назбирала сама – це було б чудово. А то батько і так про все вдома дбає. А йому ще власне життя жити. Я то знаю, щоб він сказав – дурненька, ти і є моє життя, величезна його частина. І я б його зрозуміла. Адже саме по-справжньому рідні люди піклуються і допомагають, як можуть.

Толік також намагався допомогти. І підтримати. Але ж як він міг брехати? А якщо він не брехав?

Голова досі розривалась від цих питань, які хороводом ходили всередині мене. Це було боляче. Навіть болючіше, ніж коли мене вперше кинули. Тоді я шукала причин у собі. Але зараз же причин у мені не було. Але серце всеодно розривалось на частинки.

І якби Оллі не старалась зайняти мене – єдиний вихід поки що це – вийти на навчання. Уроки точно мають зайняти мене достатньо серйозно, щоб думок менше стало.

Перший день і справді почався гарно - я знову побачила друзів. Сашко сіяв, наче, нова випущена гривня. Соня з Костею взагалі не відлипали один від одного, а вона присунулась в якомусь бежевому светрі. Дивно для цієї яскравої зірки, бежевий – мій стиль. Оллі взагалі спочатку не хотіла йти. Адже в перший день рідко буває цікаво на парах. А ще сьогодні було особливо холодно, іній покрив товстим шаром всі дерева. Вони виглядали наче в казковому сні. І вона дуже хотіла їх пофотографувати.

Я б сама пофотографувала, але раз прийшла, то потрібно вчитись.

На перервах, хоч і було холодно ми зазвичай виходили на вулицю, щоб потеревенити і подихати свіжим повітрям. Помилуватись.

Цього разу сталось так само.

Ми стояли в стандартному кружку. Ще в якийсь момент до нас підійшов Антон і один з наших однокурсників. Ромова була ненав’язлива. Оллі підстрибувала з однієї ноги на іншу, бо вийшла тільки в кофті, щоб не брати куртку з гардеробу.

Ніщо не віщувало проблем, біди чи розборок.

Але була б то не я, коли б прожила хоч декілька днів спокійно.

- Кріс, привіт.

Я обернулась. Голос не пам’ятала. Але Бетмена впізнала одразу. Це був один з друзів Толіка – той ще засранець.

- Ти що тут робиш? – я обвела поглядом навколо, але Толіка не було ніде.

- Поговорити хотів з тобою. Сам я.

- О! Ти що, нового хлопця завела? – заусміхався Костя.

- З цього місця подетальніше… - зиркнув Сашко.

- Все потім. – відказала друзям. – Говори, що хотів.

- Але ж… - він якось знітився. – Було б добре, щоб ми десь наодинці поговорили. Може в кафе яке зайдем?

- Рома, в мене пари.

- Це важливо.

- Я не буду зустрічатись з Толіком.

- Та він нічого не знає. Не в курсі, що я тут.

Ромка виглядав фігово. По ходу добряче перемерз, поки чекав мене тут, тож я вирішила помилувати його і ми таки пішли в кафе.