8.1

В понеділок Стас ощасливив нас черговою контрольною. Він звісно не винен, але особливою радості вона нікому не принесла. Та ми мужньо написали її за перших півгодини. А далі знову почались опитування. Щоправда сьогодні він до мене не чіплявся, достаючи решту нашої групи. Але це зовсім не приносило полегшення. Можливо я відволіклася б від своїх дурних думок. Здається навіть Сашко помітив, що зі мною щось не так. А як закінчиться пара розпитувань Соньки і Оллі точно не уникнути.

Я повернулась до вікна. Надворі було хмурно, звичайна погода для кінця жовтня. І це тільки жовтень. Я воліла, щоб був травень, а краще червень. Щоб знову поїхати до батька. А може і на практику в Німеччину. Він обіцяв, що вони приїдуть на зимові канікули. Отже десь перед 25 грудня. Але я уявлення не мала, як прийме їх баба Марія. Наступні вихідні я мала поїхати до неї, допомогти трохи та і провідати. А ще закупити провізії на ринку. Відколи тато поїхав закордон бабця садить тільки городину. А якщо і чогось не вистачає, то він докуповує. Щотижня я не їздила, адже це досить муторно, в транспорті куча людей, а ще не зовсім дешево, навіть для мене. Хоча тато і працює на хорошій роботі та в мене не було бажання транжирити гроші. Тим більше до бабці увесь час приходила допомагати сусідка, тато їй також платив і привозив хороші подарунки. Вигідно це було усім. Адже бабусі потрібна була людина, яка загляне щодня, при потребі тиск поміряє чи навіть швидку викличе, а я була далеко. І вчитись потрібно.

На перерві дівчата обступили мене. Друга пара теж була тут, тож діватись було нікуди. Першою на диво почала Олівія.

- Ти не хочеш нам нічого розповісти? – Я похитала головою. Точно не хочу. Здається знову замикаюсь в собі. – Кріс, нумо. Ми допоможемо. А як ні, то зможемо разом напитись. – І розсміялась. В мені наче щось відпустило. І я розслабилась.

- Ну от, ти ще нічого не сказала, а тобі вже краще. – Обняла мене за спину Сонька. – То як там твій хлопець? Тільки не кажи, що нічого не склалось, він же такими очима на тебе дивився, ніби ти хот-дог і кола серед пустелі, а він три дні не їв і не пив.

- Я його вигнала. – видала я частину інформації намагаючись зберегти нейтральне обличчя.

- Що!? – почулось з обох сторін. Дівчата дивились на мене круглими очима.

- Значить він був просто дебільним гопником з дурними манерами? – не то констатуючи не то запитуючи повела Соня.

- Та ні. Він розумний і нормальний. А ще працює. І взагалі класний. – стала перераховувати їм. – Водить авто і допомагає матері.

- Да…А що ж тоді з ним не так? – Оллі.

- Він занадто серйозний. А може і ні. Це зі мною щось не так.

- Хочеш сказати, що ви провели класні вихідні…

- Провели, в нього вдома. Він куховарив. А вчора відвіз мене в гуртожиток і лишився пити чай. А мені це було так дико і незручно, що я його випровадила. Він, напевно, образився.

- А ти не пробувала зателефонувати. Звісно, це проти правил, та зі всіх правил є виключення. – Соня була права. Але я не буду йому дзвонити.

- Нізащо. Якщо ми більше не маємо зустрітись, то так і буде.

- Зараз двадцять перше століття! Хочеш сказати, що сьогодні важко відшукати людину? Якщо з ним нічого не станеться, то завтра ви зустрінетесь.

- Ага, цього я боюсь найбільше. Що я йому маю сказати? Вибачатись я не хочу. І взагалі, не уявляю, що з цим робити. Я планую наступного року їхати в Майнц. Це по-перше. А по-друге, можливо він і взагалі не згадає про мене через день-другий, тож чи варто мені взагалі переживати.

- От бачиш, як все легко. Не переживай. Хай буде що буде. Врешті-решт я не зациклювалась на такому ніколи і часто ви мене жаліли? – патетично виголосила Соня.

- Та кожен раз! – ми дружно засміялись.

- Навряд чи він тебе забуде, якщо в нього немає амнезії. – Додав Сашко, котрий вже підходив до нас і чув закінчення розмови. І протягнув мені шоколадку. – Не кисни. Все буде ок.

- Дякую. – тепер я точно не буду киснути.