2.3

Так проходить ще три дні. Ми гуляємо, я готую і пригощаю всіх. Знову приїздять батьки Матильди. Вони наслухались розповідей про мої кулінарні таланти і ми запросили їх спробувати мої страви. Вони привезли мені презент – чудову шкатулку для прикрас. От тільки класти туди поки що нічого. Всі мої прикраси на мені – сережки і перстень, срібло і аметист. Хоча у таку можна складати гроші, чи листівки з вітаннями, які тепер так рідко дарують, колекційні монети, або ж спогади…хороші спогади.
Наступного дня мене очікує сюрприз. Тато іде на роботу замість Матильди, а вона залишається прогулятись зі мною.
Вона хороша, та мені все одно страшно. Вона ж чужа мені. Про що нам говорити? Тим більше я так погано знаю мову.
Але все одно збираюсь. Футболку і шорти, зараз ще досить тепло.
Матильда очікує мене на кухні. На ній футболка і шорти…ніби вона підглядала за мною.
- Одягла, поки останнє тепло не відійшло. – усміхається вона. – Ти не проти?
- О, ні, ні, звичайно. просто…
- Несподівано. – підказує вона українською.
Ми гуляємо, як і попередні дні, тільки в іншу сторону. А потім зупиняємось в кафе пообідати. В порівнянні з Луцьком – дорожче. Але співвідношення зарплата ціна не порівняєш.
- Наперед вибач, що таке запитую. Та можливо, в тебе є якісь питання, чи проблеми, які може вирішити тільки жінка? – запитує вона і опускає очі.
- Дякую за турботу, та ніби ні. – відповідаю я, не хочеться здатись грубою та і розповідати про свої проблеми я їй не готова. Ми надто мало знаємо одна одну та і словниковий запас в мене не комільфо.
- Пробач, просто я подумала – бабуся навряд чи може дати відповідь на багато питань, вік та і виховання не те.
- Все добре. – усміхаюсь я. – А можна до Рейну? Ми так і не ходили.
- Звичайно, і якщо захочеш до Майну.
Біля ріки, як і кругом по місту – гарно. Можливо і тут є свої закутки, та я поки їх не бачила. А перед очима розкидається прекрасне водне плесо. Інколи мимо нас пропливають невеличкі яхти, буває і досить великі кораблі, або взагалі щось схоже на венеціанські гондоли чи наші човники. Деякі з них перевозять туристів. 
На березі є свої кафешки. І ми беремо пиво і сир, а ще чіпси. Байдуже, що шкідливі і від них товстієш. 
- Ви праві, у мене є деякі проблеми. – випалюю я і тільки після цього розумію, що зізнання має статись. Ніби якась невидима сила тягне мене за язик. А Матильда лише згідно киває. – Я – невдаха. Мені не щастить з самого дитинства. Мама, потім цькували у школі і гімназії, інколи й тут. Проблеми ніби самі мене знаходять. А ще я товста. І, я ніколи цього нікому не розповідала! – все це я випалюю красномовною німецькою, навіть не запнувшись.
- Ось, а казала, що мову погано знаєш. – відволікає вона мене. – Може тобі чогось крепшого?
- Ні, проблеми я звикла заїдати, а не запивати.
- Навіть не знаю, чим тобі зарадити. Ох. В Людвіга ще таких проблем не виникало, окрім математики…а ти не думала, що все не так погано. От кинула вас мама. Вам зле. Але може і з нею не було б добре. А так тато поїхав і знайшов своє місце і ми радо приймемо тебе. Якщо ж вирішиш лишитись, то посприяємо з придбанням житла.
- Я вдячна вам за турботу.
- Хей, тільки не плач. Не люблю нюнь!
- Я вже все. – голосно сякаюсь у салфетку.
- О ні, більше так не роби. Тепер на нас дивляться всі. – шепоче вона, а мені стає соромно.
- От що я й говорила – я невдаха.
- Що за дурниці. Я взагалі не розумію, чого ти хочеш від життя – ти красива, навіть дуже, отримуєш вищу освіту – в нас це привілегія. Ти маєш такого батька. Вже цього має бути достатньо, щоб бути щасливою. І зовсім ти не товста.
- Матильдо, ви не бачили моїх подруг. Не скажу, що вони кістляві – скоріше – нормальні, я б хотіла таку фігуру.
- Так в чому ж проблеми. Менше їж, ходи в спортзал і не муч себе дурницями.
- Я пробувала. В спортзал. Мене відразу ж обізвали жирною коровою.
- От свині. А в тебе язик є? а? покажи! – на повному серйозі говорить вона і я висуваю кінчик, мені робиться смішно. – От, значить наступного разу, коли таке чуєш, запитуєш, що за наркоту вони вжили, потім можна порадити похід до знайомого окуліста. В тебе є взагалі подруги?
- Соня і Оллі.
- Так потренуйся з ними. Вони точно в кишеню за словами не лізуть.
- Напевно так і треба зробити.
- В мене ідея, ходімо-но. – Вона залишає оплачений рахунок і ми далі йдемо вздовж річки.
Потім вона набирає повну жменю ґрунту з-під найближчого дерева і подає мені.
- Візьми. І ходімо до річки. Текуча вода має властивість забирати наші проблеми і міняти нас. Купатись тут не можна, тож ти уявиш, що всі твої невдачі тут, у твоїй руці. – Ми зупиняємось біля самої річки. – Заплющ очі і уяви це. А тепер повторяй за мною і по щіпочці випускатимеш землю. Все погане відпускаю, а хороше – залишаю!
- Все погане відпускаю, а хороше – залишаю!
- Я була нещасна і була сумна, поки не розправила свої два крила.
- Я була нещасна і була сумна, поки не розправила свої два крила. – повторюю я, і вітер б’є мені в обличчя.
- Вітер змін підхопить, понесе у вись…
- Вітер змін підхопить, понесе у вись…
- В хмарах танцювати. Що було колись, кане у водицю…
- В хмарах танцювати. Що було колись, кане у водицю…
- Течія несе, У житті моєму помінялось все!
- Течія несе, У житті моєму помінялось все!
Потім я мовчки мию руки у Рейні. Вода прохолодна.
- А тепер купімо тобі плаття. Тільки того розміру, який ти хочеш мати.
- М? хороша ідея, тільки я не знаю де тут що.
- О, це взагалі не проблема. Я ще й знаю де тут розпродажі. Ми знайдемо королівське вбрання за жебрацькі гроші.
- Аби не таке, як у новому вбранні короля.
- Ну вже ні, щось скромніше, однозначно.
В мене виникає враження, що минуле пішло за водою і більше не давить важким тягарем.
- Ми з Арнольдом розлучились і я довго переживала. Та потім все, думаю – скільки можна, це ж не кінець світу, життя продовжується. А через тиждень зустріла Сашка. Він вже забув мене. Та я таких красунчиків не забуваю. Вирішила – цей буде мій. Тільки хай трошки подобивається. А то всі звикли, що європейки доступні. – замовкає, а потім додає. – Мені з ним по-справжньому пощастило.
- І йому з вами.