2.2

Увечері я сиджу на балконі з чашкою кави. Місто починає сяяти. З другого поверху не видно так добре, але все одно чудово. Можливо я тут колись житиму, тут є університет і я спробую закінчити вищу освіту тут. В мене є ще два роки, щоб вивчити мову ідеально. Тим більше тепер мені доступні її носії.
- Як ти? – спершу постукавши заходить тато.
- Все ок, все занадто класно, щоб здаватись правдою. Це найняті актори? Якщо так, то скільки ти їм винен? Напевно кілька зарплат…
- А він голосно регоче.
- Я радий. – врешті вимовляє він крізь сльози. – Надіюсь день завтра буде не гірше.
На ніч він чмокає мене у макушку і лишає саму.
Можливо мені присниться «сужений-ряжений», думаю я, лягаючи в ліжко. Нове місце і все таке.
І мені сниться. Тільки я нічого не пам’ятаю вранці. Тільки танцювальний зал. Але сонника поряд немає, а шукати в інтернеті не хочеться. 
Хочеться ще поніжитись у ліжку. Сьогодні тато обіцяв екскурсію містом. І зараз я розумію, що мені тижня буде мало, щоб оглянути все. Саме тому треба поволі підводитись. Щось приготувати попоїсти. Це я вмію. І навіть чудово. Перед універом я ходила на курси з куховаріння цілих два місяці. Та і взагалі я добре готую. 
- Тат, порадь, що мені приготувати, щоб подякувати за вчорашній вечір.
- Борщ? – пропонує він, розігріваючи бургери в мікрохвильові. – О! печену картопельку! Або голубці! Чи вареники!
- Ти не полегшуєш справи. – жартуючи говорю я. – Вони їдять тільки напівфабрикати і шкідливу їжу? Чи корисну також?
- Вони їдять все, що смачно. Хоча Людвіг найбільше любить спагеті.
- Тоді він скоро пережене по вазі мене.
- Не нам його вчити, дорогенька.
Я розуміюче усміхаюсь і вже уявляю печену рибку з лимоном, тушані грибочки у сметані, картошечку і відбивні, а ще салатик, Цезар чи щось подібне. Аж слинки потекли, куди там бургерам.
 - Якщо ти плануєш накривати стіл, то нам варто повернутись до чотирьох.
- Як скажеш? А зараз куди?
- Давай просто побродимо. Тут кругом красиво. По дорозі щось обов’язково трапиться, от і зайдемо.
- Твій план геніальний.
Ми допиваємо йогурт і відправляємось у маленьку подорож.

- І як тобі місто? – запитує Матильда примружуючи очі.
- Сподобалось. Те що я бачила сподобалось.
А чом би й ні. Чистота і зелень, старовинні будинки, які гармонують з новими, а бруковані вулиці з асфальтованими дорогами. Серед перехожих безліч людей різних національностей. Батько говорив, що вони тут здебільшого працюють. Хоча є й туристи.
- Це ти приготувала?
- Угум.
- Смачно. – озивається малий, тушані гриби з картоплею пішли в нього на ура. І салатик теж. – Ми тебе не відпустим додому. Будеш готувати, а я віддаватиму тобі свої кишенькові.
Його слова викликають у всіх усмішку.
- Крістін, справа звичайно не у готуванні, та ти і справді могла б перевестись сюди.
- Я погано знаю німецьку. Одна справа спитати, де яка вулиця, інша – слухати лекції. Проте, я спробую виправити ситуацію.
- Дякую за вечерю, Крістін. Ма, я вже піду, нам трохи задали домашки.
- Допомога потрібна?
- А ти можеш допомогти? – зацікавлено позирає він.
- Можу спробувати.
Ми піднімаємось у кімнату Людвіга. Не знаю, чого я очікувала…
Проте ліжко акуратно заправлене, на стелажі книги і кілька літаків з квадрокоптерами різних моделей. Більше іграшок не помічаю. Лише комп, така ж шафа, як у мене. Стільці щоправда аж три і ще тумбочка біля ліжка. Двері на ще один балкон відкриті навстіж і вітерець розгойдує блакитні фіранки на вікнах.
Присідаю збоку від комп’ютера і чекаю, поки він наготує реманент для домашньої роботи.
А потім ми обоє за лічені хвилини розв’язуємо задачі з математики. Мені завжди подобалась математика! А малий дивиться на мене великими сірими очима, схожими на мамині.
- Як у тебе так легко вийшло?
- Потрібно любити ту справу, яку робиш і вона буде легкою.
- Зрозуміло. – вішає він носа.
У нього лишились завдання з німецької та тут я не помічник, тож просто залишаю його самого.