3.

Цей скромненький будиночок виявився двоповерховим домом з майже ідеальним фасадом, який тонув у зелені саду. 

Мені вже тут подобається. 

Матильда сподобалась мені ще більше. Дарма, що некрасива. Її очі, а потім, як виявилось, й усмішка виправляли всю ситуацію. Чомусь всіх німкень я уявляла фрау в строгих костюмах і з педантичними зачісками, обов’язково в окулярах. 

Мене ж зустріла білявка із злегка розтріпаним на вітерці волоссям, у футболці «I love Paris» і старих витертих джинсах.  

- Ласкаво прошу, Крістін, – вона вимовила українською. Із сильним акцентом та все ж… неймовірно приємно. Я привіталася німецькою. Ми вчимо в університеті. Навіть на досить непоганому рівні. Здається їй теж сподобалось. 

- Ти розмовляєш німецькою? – запитала вона, і я майже відразу зрозуміла, що дуже порадувало, адже часто нас вчать одне і коли ми приїздимо до носіїв мови то зовсім не можемо зрозуміти про що йдеться. 

- Трошки. На уроках в університеті вчимо. 

- Це добре. Я не буду увесь час поряд. – усміхнулась вона. – Зайдімо у будинок. Покажу твою кімнату. 

Зі всього я зрозуміла лише – «це добре» і «твою кімнату». Вже потім батько переклав решту. 

- Олександр навчає мене української, хочу відвідати вашу країну. 

- У вас гарніше. 

- Ти не проти жити тут? 

Запитала вона, піднявшись на другий поверх і відкривши одну з кімнат. Чисту і охайну. З мінімумом меблів. Ліжко, комп’ютерний стіл з комп’ютером і стілець, невеличка шафа у кутку. 

- Тут чудово. 

- Там є балкон. – додав тато. – А ванна з туалетом вкінці по коридору. 

- Влаштовуйся і спускайся вниз, я приготувала попоїсти. 

- Дякую. 

Матильда з батьком лишили мене наодинці розібрати речі. В машині було спекотно, тож я вирішила прийняти душ. Тим більше мені лишили пару рушників на ліжку. З ярликами, тільки з магазину. Б-р-р, це ж їх хтось чужий лапав руками, я все магазинне спочатку перу і тільки потім ношу. Примірка це одне, а вдягнути лапану річ чи в чийомусь поті – це гидота. На щастя рушник я захопила в свій скромний чемодан. Тож швидко помилась і вже за десять хвилин спускалась вниз у схожій футболці і джинсах. 

Від Матильди я не очікувала особливих приготувань. Хоча їсти було що… 

- Я не вмію готувати. – розвела руками вона. – Все замовила. Але піца в них класна. Я знаю, що ти не любиш з ананасами. 

- Все чудово, ви не зобов’язані так старатись заради мене. 

- Якби був твій татко, куховарив би він. Він готує краще. Але з дороги вам потрібно відпочити. 

Ми взялись за їжу. Час від часу Матильда задавала якісь питання і я відповідала на них. Потім розповідала вона. 

Про те, що Майнц — всесвітньовідомий центр виноробства, наливаючи вино у кружки. Про те, що це річковий порт на лівому березі Рейну і телевізійний вузол. Що тут є маса музеїв і церков, архітектурних пам’яток, от як пам’ятник Гутенбергу, замок, озера неподалік міста, де можна провести вікенд або вихідні. 

Про свого сина, що зараз у її батьків. Він навчається у школі, йому дев’ять, і він такий же білявий, як і вона. Про батьків, які частенько подорожують Європою і дуже рідко їй допомагають. 

Без татової допомоги я б не зрозуміла і половини. 

Інколи мені було заздрісно слухати, як вони тріщать по-німецьки і усміхаються одне одному. Ну чому у всіх все клас, а я – невдаха? Ні, я рада за рідних, за подруг та хочеться і собі кусочок щастя. 

А може мені тут буде краще. На своїй батьківщині я зустріла багато насмішок і неприємностей, може, тут буде по-іншому. Адже по вулицях ходять не такі вже й худенькі люди і ніхто в них пальцями не тикає. Он і Матильда під вісімдесят потягне, але ж татко її і таку любить. А в нас звикли, що всі мають бути, як тростиночки, а як не так, то ще й кривляться, ніби самі ідеальні. 

Під час розпалу розмови з’явились батьки Матильди разом з Людвігом. По них відразу видно, що їм жилось куди краще, ніж моїй бабці: виглядають щасливо і схвильовано. Ніби я якийсь дорогий гість, що сто років не була в них. Дід трохи крекче і підсміюється з моєї німецької. Людвіг сидить на дивані із смартфоном – типова дитина сучасного комп’ютеризованого віку. 

Я розумію, що не всі люди такі і не всі німці, і мене ще більше радує те, що я потрапила саме сюди. А особливо тато. Адже він старається і заради мене. Скільки б він не заробляв і де б зараз не жив, він не забуває про мене. 

І тепер я розумію, хто вибирав мені ті футболки і плаття, що привозив тато, а ще кросівки і сумки, косметику. Адже мужчини зазвичай цього не роблять. 

- Ти не розповів, як ми познайомилися!? – здивовано вигукує вона. – Саша! 

- Ми познайомились, як тільки я приїхав у Німеччину. Тільки Матильда була заміжня: вона народила Людвіга і приходила на фірму до свого чоловіка. 

- Все в минулому, – впевнено заявляє вона. – Краще твого татка мужчин немає. Він вміє все, і знає все… 

- А ще він красунчик. – сміється бабуля. 

- Ма! 

- А ще я люблю тебе, – татко цілує її у щоку, а Людвіг закочує очі на дивані. – І тебе, – чмокає мене у іншу щоку.