21.2

В її домі смачно пахло їжею. Бабуся напекла пирогів і зварила бульйон. Мені першій же налили повну миску.

- Смачного люба, ви так старанно тренуєтесь, а в тому гуртожитку недоїдаєте потім. Он які худющі.

- Та це ти все перебільшуєш. Сама он, як тріска.

- Я вже стара і висохла. Це нормально. – засміялась бабуся Оллі. Вона була інтелігентною, завжди одягалась по моді і ходила на «світські» тусовки. А ще вкрай рідко жалілась на життя.

- Бабунь, а в нас є ще той лікер, що смачнючий, що з ніг валить? – запитала Оллі.

- Вам точно вистачить. – підморгнула вона і витягла з холодильника пляшку, де лишалось не менше половини.

- Еммм. Я не хочу пити. – запротестувала я, адже мені ще в гуртожиток повертатись.

- Набери і скажи, що лишилась в мене. – безапеляційно сказала Оллі і витягла стакани. – В таких випадках, краще випити, ніж ридати. На ранок вигляд буде кращий. Тим більше, в тебе така біла тендітна шкіра. Ти уяви, як будеш виглядати – запухнеш і червона. Нащо воно тобі треба.

Голова думала погано, бо я зависла серед усіх цих подій і ніяк не могла відпуститись. Напруга тримала, наче натягнута тятива в луці.

- В мене є запасна піжама для таких випадків. І свіжі рушники. Ванна. В гуртожитку ванни немає. – гіпнотизувала Оллі. – А ще, якщо захочеш є окрема кімната. Або зі мною спатимеш.

- Але…

- Ну що але? Завтра ще не на пари, виспишся гарно. Бабуся Рая завжди смачно готує…ти тільки подумай. А ще я покажу свої нові світлини на виставку. Їх ще ніхто не бачив.

Мені в той момент не хотілось нічого вже. Хоча суп зігрівав, але смаку я практично не відчувала. Ванна мені була по-барабану, як і світлини. В інший день я б була на сьомому небі від щастя бути першою глядачкою – та не сьогодні.

Олівія підсунула телефон і я на автоматі набрала коменданта в гуртожитку, щоб попередити, що сьогодні мене не буде. Може, буде краще, якщо я послухаюсь подругу. Добре, якщо хтось буде поряд, щоб я бува дурниць не наробила.

Жаль, що мене не було тоді, коли вона посварилась зі Стасом. Але й вона мені нічого не сказала. Я і справді була, наче зайва. Зараз же Соня закинула нас обох і ми зблизились більше.

В стакан потекла бордово-фіолетова наливка…чи як там говорила Оллі?

Я довго не роздумуючи потягла і спробувала на смак. Смачненьке.

- Чекай. Тост треба. – Оллі була в своєму репертуарі. – Щоб все у нас налагодилось!

Ми цокнулись стаканами і я випила залпом.

- Щось навіть не відчувається. – похитала головою.

- Ти ж тільки випила. Та і ще можна, посмакуй. – вона дістала цукерки з шухляди. – Так ще краще.

- Воно і так солодкувате на смак.

- Ендорфіни зайвими сьогодні не будуть. Треба комусь бороти стрес.

- Але я знов поправлюсь.

- О, боги! Кріс, ти собі вигадала свою товстість! – забурчала Оллі. – В тебе просто кістки важкі, от і все. Ну подивись на себе, ти скинула майже п’ять кілограмів за останній час, і вже світишся. Тобі не можна більше худнути, бо буде лише гірше.

- Не вигадуй.

- Та не вигадую. Замориш себе голодом, одні кістки лишаться.

- Мені байдуже вже. – я випила залпом стакан, який вона тільки-но налила. – А ще є?

Я потрусила пляшкою над посудом.

- О! Ще твій. – мій настрій піднімався, тож я потягла напій в подруги і випила залпом і його.

- Я то хотіла тебе напоїти, але ж не за десять хвилин.

- А чого чекати? – здається вино-настійочка давала свій ефект – ставало добре і тепло. – Зібралась мене рятувати чи втішати, то роби.

- Ох, Кріс. Давненько ти стільки не пила за раз.

- Оллі. – я поклала руки на стіл, а на них голову. – Ти маєш розуміти, що мені мало цього. Я просто хочу відключити ці довбані думки і мозок разом з ними.

- Знаю, сонце, тому і забрала з собою. Ходи, приймеш ванну. Зроблю тобі з пінкою і бульбашками, а потім подивимось якийсь фільм. Можна навіть щось страшне. Як тобі ідея?

- А може поговоримо про все?

- Хочеш, поговоримо. Ходімо у ванну.

- Навіщо? У ванній будеш купатись – сліз не буде видно. – запечатала Оллі.

І вона, як завжди була права. Досить тільки було мені потрапити у ванну і розслабитись, як вони потекли рікою.

Такою вбитою і нещасною я не почувалась ще ніколи. Мій новий майже щасливий світ був зруйнований.

- Ну-ну. Все налагодиться, - гладила мене по голові Оллі. – Проблеми вирішаться.

- Ох Оллі. Мало того, що в мого хлопця скоро буде дитина, то ще й моя мати надумала об’явитись. Уявляєш? Як взагалі можна було до такого додуматись.

- Ти нічого не розповідала, Кріс.

- Та про таке взагалі соромно говорити. В неї виникла геніальна ідея попросити в мене півтора мільйона гривень. Уявляєш собі? Приїхавши при цьому на ягуарі.

Уявлення не маю, яке обличчя було тоді в Олівії, та сумніваюсь, що не шоковане. Але мені було в той момент байдуже.

Спочатку я не хотіла нікому говорити про матір. Але цей день і події настільки вивів з себе, що слова полились самі собою.

- Кинувши мене і не згадавши ні разу за останні десять років вона ще сміла припертись і просити грошей, бо бачиш, в них кредити, їх кредитори дістають. Вона не подумала, що мені всеодно?

- Боже, бідолашна Кріс.

- А тепер ще й тут. Я знала, що щось буде не так. Розумієш, Оллі.

- Так. От не потрібно себе налаштовувати. Щось завжди може піти не так.

- Не в цьому справа. – перебила я подругу. – Просто мені не щастить. І я знала, що тут щось буде не так.

- І він не телефонував тобі, щоб пояснити?

- Не знаю. – я заплющила очі. – Я вимкнула телефон. Не розумію, про що ще нам говорити.

- А що, як він не бреше? – Оллі так впевнено дивилась на мене. – Ти не знаєш чия правда.

- Він говорить, що це не його дитина. Але я не знаю, кому вірити. Розумієш, а що, як його? І вона лишиться без батька. Я так не можу. Я стільки років жила без матері, і розумію, як то, коли немає когось з батьків. Іншому – удвоє важче. Та і дитині.