26.1.

Кріс

Мені люб’язно заварили аж другу чашку чаю. Мабуть, я подобалась їм більше, за мою маман. Все ж не я винна ті гроші, я скоріше жертва обставин. Чай, звісно не був найкращею вечерею, та хоч щось.

На вулиці загавкав собака, а один з моїх викрадачів виглянув у вікно.

- Що там?

- Та нічого не видно. Взагалі нічого, надто темно. Глянь по камерах, - гукнув він третьому в сусідній кімнаті.

- Думаєш, нас відслідкували? – глянув на нього добріший.

- Не може бути. Думаєш, пацан настільки розумний? А ти що скажеш? – він вовком подивився на мене.

- Мені звідки знати? Ви ж не дали нам поговорити. Хоча, в нашому варіанті знайти мене легше, ніж гроші. – буркнула я в чашку.

- Хлопці. Там хтось через ворота ліз. Мабуть, пограбувати вирішили – заржав третій з кімнати.

- Ну хай пробують. – другий вийняв ствол.

- Ви ж не будете нікого вбивати? – я обвела їх поглядом. Вони то амбали, але на злочинців не дуже схожі.

В двері почувся стук.

- Хто там ? – підійшов другий зі стволом.

- Поліція, з ордером на арешт. Відчиніть двері.

Перший вилаявся, а за ним і другий.

- Менти, чи що? – виліз третій з коморки. – Що будемо робити?

- Двері броньовані, можемо пересидіти. Не будуть вони ж їх підривати?

Але вони дуже навіть помилялись. За якусь мить у зоні дверей пролунав вибух, який начисто розніс замок, а далі почалось щось несусвітнє.

В двері влетіло кілька людей в поліцейській формі. А збоку, з ще одного приміщення ще кілька. Почалась бійка.

Здоровило розкидав усіх на сторони, коли вони намагались накинутись скопом. Перший рванув тікати, але хтось поставив йому підніжку. Він з гуркотом покотився по підлозі збивши поліцейського за собою.

Ще двоє рвонули в сусіднє приміщення, щоб затримати третього.

До здорованя ззаду підбіг Толік і шарахнув електрошокером. Той почав осідати, але двоє поліцейських, які підскочили, вхопили його за руки і миттєво одягнули наручники. Мабуть, сьогодні – не його день.

Толік почав оглядатись і нарешті наші погляди зустрілись. Він кинувся до мене. Я все ще всі ті дві хвилини, за які відбулось дійство сиділа з чашкою в руці і роззявленим ротом.

Наче у живий фільм потрапила.

- Кріс, з тобою все гаразд?

- Так. Так. В тебе руки в крові. Ти цілий?

Я вхопила його долоню на якій був поріз і він кровоточив.

- В мене є пластир. Зараз. Он моя сумка в них на столі.

 - Кріс, ти що! Це просто поріз. Така дрібниця. – він присів біля мене. – Як добре, що з тобою все гаразд.

- Не без твоєї участі. – усміхнулась я. – Хоча я уже давно не дивуюсь всякій фігні, що зі мною відбувається.

- Твій тато вже їде.

- Треба набрати, що все гаразд і хай повертається. – я глянула на свої тремтячі руки.

- Дівчино. З вами все добре? – підійшов один з офіцерів.

- Так. Я ціла. Він поранений.

- Ну Толік, зараза.

- Так я склом порізався. Заживе.

- Добре. У відділку обробимо. Поїхали, нема чого тут дарма сидіти.

Останнім, що я бачила в цьому будинку це те, як маман виводить поліцейський. Теж в наручниках. З чого б це?

Толік

Та катавасія, яка почалась через пару хвилин вибила мене з колії. Спочатку я і не думав лізти на людей зі зброєю, але коли один з викрадачів легко відкинув двох поліцейських, а потім ще й третього, я вирішив спробувати допомогти. Підскочив ззаду і притулив шокер до шиї на секунду. Сподіваюсь, йому не випалить мозок.

Тіп на секунду вийшов із себе, але хлопці працювали миттєво, вхопивши його попід руки, а потім одягнули наручники.

Я видихнув і почав озиратись, ще одного вели з комірки. Той що впав, взагалі не пручався.

Де Кріс? Я повернувся і зустрівся з нею поглядом. Перше, що хотілось це шугонути до неї і обійняти. Ледве себе стримав.

Її незворушність здивувала мене. Вона все ще тримала чашку з чаєм і спостерігала за всім.

Замість того, щоб думати про себе, вона одразу вхопилась за мою порізану руку – прямо вся Кріс. А мені було байдуже на те, що там сочиться кров, коли вона нарешті мене торкалась.

Всю нашу ідилію перервав дядько, який забрав нас у відділок.

Ми увесь вечір давали покази.

А потім нас нарешті відпустили.

- Хух. Думала, що це ніколи не закінчиться. – Оллі полегшене видихнула. - Здається, я вмираю з голоду.

- Вже десята. – Кріс якраз поглянула на годинник. – Заклади, де можна просто поїсти вже не працюють.

- Мій холодильник цілодобовий. – усміхнулась Оллі. – Брайчер, ти додому чи з нами?

- Додому. Молодших лишив самих. Віка то доросла, але вона з соцмереж не вилазить, тож Тарас всю хату вже розніс, поки вона гав ловить.

- Ок.

- Кріс. Може до мене? – відчайдушно запитав я, хоча знав, що навряд мене чекає таке щастя.

- Толь, я вдячна тобі за мій порятунок. Але я надто втомлена, щоб ходити по гостях.

- До Олівії ж зібралась.

- Ой, та вона в мене майже місяць тусується. Вже шмоток навезла. Треба ж, щоб їй хтось соплі витирав…

Кріс копнула Олівію і це не лишилось непоміченим для мене.

- Гаразд. Тоді до зустрічі, не влипай так більше.

- Я і не збиралась. Ще раз дякую.

Вони розвернулись і пішли. А я як ідіот лишився чекати. Чого? Що вона повернеться і поцілує на прощання? Може, вона цього вже більше ніколи не зробить.

Тільки пізно вночі, ніяк не змігши заснути я згадав один момент – коли я телефонував їй сьогодні. Першим, що я почув в трубці: «Тут коханий телефонує». Це точно було так. Значить, вона так і не поміняла підпис. А могла і лайном собачим назвати. Та як завгодно. Але лишила так. Мені стало легше. Може, в мене ще є хоч якийсь шанс помиритись? В неї післязавтра день народження. І в нас урок брейку. Майже ідеально. Тільки треба домовитись з Оллі, щоб прослідкувала за тим, щоб Кріс прийшла. Сподіваюсь, що вона допоможе.