25.1

Кріс

Мені здавалось, що я сиджу тут вічність. Колектори замкнули мене в кімнаті одну. На вікні – грати, та і темно вже. Всередині – лютий холод. Як добре, що я була в  куртці. Але холод вже і сюди пробрався. Думки снували не веселі. Що буде, якщо мою матір не знайдуть? Мене заставлять віддавати гроші? - але ж я ні до чого. Взагалі, я її сто років не бачила і тепер хотіла не бачити ще довше.

Раптом тишу розірвав дзвінок мого мобільного. Там за дверима. Це точно батько. Олівія вже, напевне, розповіла йому. Він мене витягне – я не сумнівалась, а потім я оцими ручками душитиму ту…

Я подивилась на свої ручки – вже бліді і холодні.

А двері відкрились перед носом. Той що зліший витягнув мене за плече в кімнату.

- Тут коханий телефонує. – констатував інший. – Зараз побачимо наскільки він тебе кохає. Привіт, любчику! – мовив він у трубку і ввімкнув гучномовець.

- Кріс, ти жива? – заволав Толік. Здається моє серце вискочить з грудей. Я думала, ми вже більше ніколи не зустрінемось, але він, здається, вирішив влізти в мої проблеми.

- Так. Все добре. – якомога гучніше промовила я, щоб він мене почув і отримала потиличник від того, що тримав мене за плече. – Ай! Легше.

- А тепер, слухай сюди. – Колектор сидів насупившись. – У твоєї коханої – проблеми. Її мама винна нам гроші, дуже багато грошей. Настав час платити по рахунках. Нам всеодно, хто з сімейки буде розплачуватись. Чуєш?

- Чую. І що ви хочете?

- Забрати заборговане. Чи ти, чи батьки дівчини мають повернути гроші до завтра.

- Її батько за кордоном, він навіть приїхати до завтра не встигне.

- Нас це мало хвилює. Не хочеш шукати її частини деінде – пришвидши процес.

- Чи могли б ви дати трохи більше часу?

- І так його було більше, ніж достатньо. Може ми маємо вибачити п’ять лямів і піти в захід?

Толік замовк. Розумію…сума його шокувала, як і мене раніше. Спочатку йшлось про півтора. Хоча, яка різниця – для нас це величезні гроші.

- А якщо віддавати частинами? – невпевнено запитав він.

- Ти ж розумієш, що є така штука, як відсотки?

- Так, звісно. І який відсоток?

- П’ятдесят в рік.

Толік присвиснув.

- Можна мені Крістіну на декілька слів?

- Спочатку гроші – потім дівка. Збереш – дзвони.

Він поклав трубку.

- Ну що, телефонуємо татові? – трусонув мене той, що тримав за комір.

- Ви думаєте, Толік не подзвонив. Мій тато, напевно, вже у дорозі. Але і звідти їхати нормально. А що там моя маман?

- Знайшли, їде до тебе на побачення. – Відповів вже другий. – Вона так старанно кудись пакувала сумки. Не знаєш куди?

- Я взагалі про цю людину нічого не знаю. – Розізлилась я. – І знати не хочу! Ви б дуже раділи, якби вас кинули десять років тому, а потім заявились просити грошей?

- Цяця, ти зуби не заговорюй. Нам до того, що було з тобою – ніякого діла.

- Еее. Зачекайте, дайте хоч в туалет сходити і чаю якого. Ви ж самі казали, що не викрадачі…

- Відведи її. – буркнув той, що сидів і розмовляв з Толіком. – Буде тобі чай.

Час тягнувся занадто довго. Чай не дуже й то допоміг. А невідомість вбивала морально. В тому, що мені дійсно щось зроблять в мене були сумніви. Але той факт, що шантажують моїх рідних не давав мені спокою більше, ніж відчуття голоду. Адже те, що ми їли з Оллі в кафе – лише десерт, щоб порадувати себе.

Єдине, що мене гріло по-справжньому, що Толік не кинув мене з моїми проблемами. Я точно знала, що він зателефонував, бо його попросила Оллі. А це означає, що і батько знає. Тож вони щось та зроблять.

Двері знову відкрились. Я все сподівалась на появу поліції, але це були не правоохоронці, а причина більшості моїх проблем – маман. З нею, на відміну від мене, здоровило не церемонився. З наданим прискоренням вона пролетіла майже до кінця кімнати і впала лише біля стіни.

Був би це хтось інший, я б давно кинулась допомагати. Але я була надто зла на неї, тому просто вдала байдужість – дивилась, як вона стогнучи підводиться на ноги. Двері закрились. Найс. Сподіваюсь, вони вже провели з нею виховну бесіду.

- Крістіночка, допоможи.

- Ніяка я тобі не Крістіночка.

- Сонечко, ну навіщо ти так з мамою? – вона пустила скупу сльозу.

Серйозно? В житті більше не повірю в цю комедію і каяття. Забула, мабуть, підписану відмову від мене?

- Здається, пані, ви забуваєтесь. Я не ваша дочка.

- Ну що ти таке кажеш!? – Вона все ще сиділа на підлозі, вдаючи нещасну. – Я тебе люблю більше всіх на світі.

- Так, що вирішила подарувати мені п’ять мільйонів? Боргу…розумію. – криво усміхнулась я. – Це стільки я маю заплатити, щоб тебе не стало в моєму житті назавжди, чи як?

Якось ставати з такими батьками дорослим простіше…

- Не вигадуй. Ти ж знаєш, що вони мене вб’ють…

- Сумніваюсь. Я не хочу про це говорити.

Я підвелась і загримала в двері. Знову прийшов той, що як бугай.

- Тобі знов чаю?

- Ні. Заберіть мене звідси. В будь-яке місце. Тільки подалі від неї.

Він глянув через плече, де лежала моя маман.

- Не схоже, що вона завдає тобі клопіт.

- Багато розмовляє.

Він витяг мене за комір і захлопнув двері. Показав на крісло збоку, наказавши мовчати. Ок. Мене це влаштовує.