24.1

Толік

Здається, скільки б днів не пройшло – мені буде погано. Я сам не розумів, навіщо я порвав з Кріс. Сам же до неї їхав.

Рани заживали, але до повного одужання було довго. Та все ж я вийшов на роботу – на ремонт автівки Степанича потрібна була нормальна сума коштів. А ще оплатити штраф, який мені впаяли. Але найсумніше з витрат було те, що забрали права. Тепер я наступні кілька років можу хіба маршруткою їздити чи в якості пасажира.

- Толь, хватить носа вішати. – Степанич підійшов зненацька. – Навіть я так не переживаю, як ти. Зараз ми підрихтуємо мою крихітку, а гроші – колись віддаси.

- Але їхати сам вже ніяк.

- Треба було головою думати. – насупився він. – Як би я знав, що ти випив…

- Справа не в цьому була. Надто слизько і пішоходи вискочили в останній момент. Це просто нереальний успіх – що я збив дерево, а не їх.

- Тут ти правий. Все обійшлось дуже легко. А що там Крістінка, навідувалась?

- Так. Але я її вигнав.

- Це ж чого? – витріщився Степанич.

- Бо дурак, знаєте. – я відвернувся і втупився у вікно.

- Аа, буває з кожним. То чого не подзвониш і не помиритесь? А то, як малі діти.

- Не знаю. Боюсь, мабуть. А ви, як би зробили?

- Та не знаю. Якби був закоханий – точно мирився б. Он зі своєю Ганною вже тридцять років разом. Думаєш, ми ніколи не сварились? Буває за дрібниці. Але ми старались чути один одного, а не кожен своїм курсом.

- Не всі живуть так, як ви.

- Знаю. Бо для того треба обом думати, а думати – важко. Особливо, як діти з’являються. Але наші вже виросли давно, вже і внуки є, та ти ж і бачив.

- Звісно.

В Степанича було двоє – Софійка років десяти і Дмитрик – п’ять. Обох він любив і балував страшенно.

Чи хотів би я такого життя з Кріс? З довго і щасливо? Мабуть, що так. Бо що там говорити, її проблеми з довірою мають важке підґрунтя і тоді я не був правий.

Визнавати свою провину завжди важко. Але якось потрібно рухатись далі.

Задзвонив телефон. Я машинально глянув на екран – незнайомий номер. Але це міг бути хтось із знайомих. Тож взяв трубку.

- Слухаю вас.

- Привіт. Це Олівія. Можеш говорити?

- Стоп. Це ти та сама подруга Крістіни? – здивовано запитав я. – Де ти взяла мій номер?

- Це не важливо. У Кріс проблеми, її не так давно запхнули якихось два кабана в автівку і повезли в невідомому напрямку. Трубку вона не бере. І я не розумію, що робити. Номера її батька немає, та і він з-за кордону поки приїде…а бабуся точно нічим не допоможе. – торохкотіла вона. А я вже прокручував в голові, хто б міг таке зробити з Кріс. Валька? Мама її? Більше варіантів не було.

- Стоп. Стоп! Зараз я зроблю кілька дзвінків, а потім наберу тебе. Не кіпішуй дуже.

Останні слова я сказав скоріше собі. А то паніка мало не почалась.

Першого я набрав Бетмена. Ми вже кілька днів не бачились.

- Ром, розмовляти можеш?

- Так. Тільки кілька хвилин, бо під кабінетом у лікаря.

- З тобою щось сталось?

- Не зі мною. Валі погано.

- То ви  з нею все владнали?

- Не те, щоб все, але до вас вона більше не полізе. А що сталось?

- Та сьогодні Кріс викрали. Думаю, чи не її рук справа?..

- … - Я чув, як вони про щось говорять. А потім Ромка все ж відповів. – Не її. Може, я не дуже влаштовую її, як чоловік, але вона такого б ніколи не зробила. Одна справа істерики ставити, інша – наймати бандюків. Ми розберемось тут і я тобі наберу. Можливо, щось зможу підсобити. Тримай в курсі.

Він поклав трубку, але я не видихнув. Бо якби то була Валька, то ми б розібрались без особливих проблем. Але тут лишалась хіба мати Кріс і її борги. А от з колекторами мати справу погано. Той же Бетмен якось влип і отримав конкретні проблеми. Ми тоді ледве відбили його, а потім ще й борг повертати помагали. Після того випадку він трохи менше став балуватись азартними іграми і кредитами.

- Я все чув, - подивився на мене Степанич. - Може я і особливо нічим не можу допомогти, але якщо треба то йди, я підміню сьогодні і скільки треба.

- Дякую. – я кивнув йому. Він вів себе майже, як батько і завжди допомагав, на що я старався віддячити тим же. Жаль не завжди виходило.

Особливих знайомств в мене не було. Але двоюрідний брат батька працював у поліції. Можливо, хоча б він допоможе, згадуючи старі часи. Адже вони в непоганих відносинах були з батьком. Бували в нас в гостях. Але після смерті батька мама не запрошувала до нас гостей кілька років. Тож ми практично не спілкувались. Хіба на свята в селі бачились.

Я не довго думаючи набрав номер. Він довго не брав трубки, але все ж почулись гудки.

- О, які люди телефонують! – почувся веселий голос у трубці. Це добре, що дядько в хорошому гуморі. – Давно не телефонував, як справи?

- Поганенько.

- Отакої. І кожен раз так, тепер думаю, що дарма в поліцію йшов.

- Та не дарма, ви людям допомагаєте.

- Так. Кажи, що сталось.

- Мою дівчину викрали серед білого дня. В мене є свідки, і можливо там були камери спостереження.

- А ти знаєш, кому це могло бути потрібно?

- Є ідеї.

- Добре. Бери свідка і приїздіть до мене у відділок. Тільки швидше.