26

Толік

Після дзвінка я був готовий рванути в ту ж саму хвилину на пошуки і порятунок. Але дядько лише посміявся. Ми могли, звісно, двоє піти, але що, якщо їх багато? Що, як у них зброя? Та і не законно це – потрібен був ордер, та і група для операції. Тож я залишився з Олівією чекати, поки дядько владнає формальності і ми нарешті вирушимо.

- Хоч би вони їй шкоди не заподіяли. – все торочила нервова Олівія.

- Зберись. З нею поки все добре. – сказав, сам не вірячи собі. От нащо нам було розходитись…так би її більше обминали. Може. – Ти чула нову суму боргу?

- І скільки ж?

- П’ять. Не півтора, а п’ять. Якісь нереальні гроші.

- Ну я б не сказала.

- В тебе є така сума? – здивувався я.

- Та ні. А от в батька – може бути. Він бізнесмен. Досить успішний. Тепер думатимеш, що я багатенька чікса? – засміялась вона.

- Та ні. Це ж батькові гроші. Заробиш сама, тоді думатиму.

- Бачу, ви вже трохи заспокоїлись. Ордер пишеться. Десь за хвилин п'ятнадцять виїздимо.

- Можна з вами? – я з надією дивився на дядька.

- Толік. Ти ж не серйозно? Ти дорослий і маєш розуміти всі наслідки. А як тебе поранять, чи не дай бог, вб’ють? Що тоді я маю сказати твоїй матері? – він з докором подивився на мене. – Ти он тільки в ДТП побував, легко обійшлося. Її і так ледве серце не схопило. Чи ти думаєш, я не в курсі? Новини розлітаються швидко. Твоя мати телефонувала, щоб я повпливав на деяких людей і вони зам’яли справу. Тож ти сидиш тут і це не обговорюється.

- Але ж я її кохаю.

- Тим більше. Не треба закоханим дурням брати участь в такому. Ти ще щось знаєш? – запитав він, даючи зрозуміти, що просити далі – марна справа.

- Не багато. Вона казала, що мати її кинула ще в десять. Але хіба це має якесь відношення до справи?

- Це скоріше, матиме відношення, коли справа потрапить в суд.

- Хах. – випрямилась Олівія. – Вона її не просто кинула, вона згодом прислала офіційну відмову. Тож, вона їй мати хіба біологічно.

- А це вже серйозніше. – дядько спохмурнів. – Думаю, коли дійде до суду в неї буде дуже багато проблем.

- В Кріс?

- Та ні, в її матері. Фактично викрадення сталось через неї. А Кріс має право не оплачувати її боргів, бо фактично не її дитина. Чужа. Можливо, сформулюємо – співучасть у викраденні? Гарно звучить. Але не мені вирішувати.

Заграв смартфон і дядьку підняв трубку:

- Вже готово? Чудово. Іду. Толік, ми виїжджаємо – не роби дурниць, добре? Я щиро сподіваюсь тебе тут застати. Якщо вона ціла, я привезу її сюди.

- Добре, добре. Я не лізтиму. Бляха. Ні, не можу я так. Я з тобою. Скажеш матері, що я в неї був дурнем.

- А мать…поїхали, час не жде.

Я вхопив куртку з вішака і на ходу одягаючи поспішив за дядьком.

Нам виділили три машини. Шестеро людей, окрім мене. Озброєні і серйозні.

- Ти чого його присунув? – подивився на мене той самий Сергій, що відслідковував бандюків. – Жити набридло?

- Молоде, дурне – рветься до дівчини. Може, пригодиться.

- А може прихлопнуть, а ми винні?

- Та не прихлопнуть мене. Поїхали вже. – вирвалось в мене від нетерпіння. Моя дівчина в небезпеці. Якого хріна ми чекаємо?

Вони переглянулись між собою і автоматично відправили мене на заднє сидіння. Я не сперечався – добре, що взяли.

Їхали по місту тихо, щоб не робити кіпіш і не сполохати зараня.

Врешті ми виїхали за місто, почалась промислова забудова, кілька закинутих складів і якісь розвалюхи. Дивно, що ніхто ще не купив.

- Це сюди? – запитав мій дядько.

- Так. Майже приїхали. Готуйся.

- Та я завжди готовий. Толік, краще посиди в авто. Для твого ж блага.

- Дядьку, я чесно не лізтиму під ноги, якщо не знадобиться.

Ці двоє знову мовчки переглянулись. Не закриватимуть же мене тут?

Не закрили.

Ми під’їхали до цілком пристойної будівлі, в якій навіть світло було увімкнене. Тільки ворота зачинені.

Хлопці не телефонували у дзвінок – один з них підкинув іншого через паркан і той миттєво відкрив хвіртку, так що ми зайшли тихо.

Збоку підбігли двоє собак, з досить загрозливим виглядом. Але один з поліцейських миттю відлякав їх шокером.

Я видихнув. Бути беззбройним біля купи народу зі стволами вкрай незручно.

Дядько розуміюче поглянув на мене і ткнув шокер в руку.

Троє з них пішли до дверей, решта – розосередились навколо будинку. Ми з дядьком підійшли до одного з вікон. Було увімкнене світло. Я підстрибнув і заглянув у вікно – на дивані сиділа жінка, одна.

- Там хтось є, якби я знав точно, може це мати Кріс.

- Який сенс – тут грати. Ми всеодно цією дорогою не зайдемо. Он Сєрий кличе. Мабуть, щось знайшов.

- Диви, тут темно. Я посвітив – в кімнаті нікого немає. Знімаю скло?

- Хлопці перевірили решту вікон?

- Зараз запитаю. Прийом. Прийом. Що там?

- В кімнаті троє і дівчина. Дівчина п’є чай. Вони занепокоєні гавкотом собаки. Прийом.

- Заходимо через вікно. Дам знати.

Дядько акуратненько приліпив присоску до скла і прорізав досить величезний отвір стіклорізом, а потім витягнув скло на себе.

Швидко і просто? Оце так робота.

- Це у вас так щодня?

- Не те що. Менше слів. Підсади мене.

Я підставив дядькові зімкнені у замок руки. Він став і швидко зник у вікні, видавши мінімум шурхоту. За ним вліз Сергій. Мені ж довелось самому вибиратись і я порізав руку. Неприємненько. Але їх робота не мене рятувати, а Кріс.

- Прийом. Ми всередині. За дверима чути голоси. Заходьте, ми на підмозі.

Я ж затамував подих, відчуваючи, що скоро все почнеться.