24.

Соня знову не прийшла на зустріч.

Я сиділа і колупала торт, який взяла до кави.

Не хотілось ні торта, ні кави.

Оллі задумливо дивилась у вікно.

- Мені в голові не вкладається. – раз п’ятий повторює вона. – У вас же все так серйозно було. Я реально думала, що до кінця цього курсу, як мінімум одружитесь…

- А як максимум? – чисто заради розмови запитала я

- Дітей настругаєте.

Я аж поперхнулась кавою. Кого-кого, а дітей в наших планах не було і ми завжди захищались.

- Тепер уже нічого не буде. Але я ніяк не можу відійти. – В душі ще досі було пусто. Та і не дивно – пройшло не більше тижня з того часу.

- Розумію, я від Стаса взагалі довго відходила. Тепер уже смішно навіть. Але в нас то й стосунків не було нормальних. Якась хвороблива прив’язаність посилена нашою уявою. У вас же з Брайчером нормальні стосунки були. Може, ви ще помиритесь і все налагодиться?

- Сумніваюсь. В нас був тоді шанс. Але він просто виставив мене за двері.

- Що з ним?

- Я телефонувала його матері. Він вже вдома, рани потроху заживають, ходив на пари. Здається, все налагоджується. Але тепер мене це не має хвилювати.

- Кріс. – вона поклала руки на мою. – Якби я хотіла хоч якось тобі допомогти. Але реально не маю уявлення, що тут можна зробити. Може, зателефонуй йому?

- Не буду. Який сенс? Мабуть, я не так вже й потрібна була йому, інакше б він мене не прогнав.

- Чому ти вирішила, що він не міг зробити це просто під тиском емоцій. Хлопці такі ж люди, як ми. Цілком можливо, що він уже пожалів про свої слова. Невже ти не хочеш перевірити? – Оллі ніби сама здивувалась своїм словам.

- Для цього потрібна відвага, а я її давно розгубила.

Вийшовши з кафе я не звернула уваги на автівку, що стояла неподалік і під’їхала ближче. Раптом з неї вийшло двоє чоловіків у чорному, які вхопили мене за руки і затягли в машину. Мої спроби пручатись пішли прахом. Оллі, яка вискочила за мною абсолютно нічого не встигла зробити.

- Ви хто такі? Ану відпустіть мене. – запручалась я знову, та автівка вже рушила.

- Привіт від мамці, крихітко. Вона дала твої контакти і сказала, що ти платитимеш по боргам. – пролунало з переднього сидіння.

- Вона зі своїм хахалем брали, то хай і платять, а я не маю до цього ніякого відношення.

- Ну як це не маєш. Твоя мама – твої борги.

- Я цієї людини десять років не бачила.

- А нам то яке діло? Десять-двадцять. Ти повнолітня, от і відповідатимеш.

Я приголомшено сиділа в машині. Пов’язку на очі мені одягли зразу, тож я не бачила, куди ми їдемо. Та і про наручники не забули.

А я ще її побачити хотіла – подумала. Очевидно, з бажаннями треба бути обачнішими. Інколи краще жити, так, як є.

Чи зателефонує Оллі моєму татові? Номер був в журналі в університеті і в гуртожитку на рецепції. Чого я не перестрахувалась і не лишила комусь з подруг, як необачно і тупо.

А що тато зробить? Я знаю, що в нього були гроші, але не такі суми. Ми ж ще обоє жили на його зарплатню.  Тож я не розраховувала, що він буде платити, а скоріше зателефонує в поліцію і, сподіваюсь приїде.

В якийсь момент я відчула, що машина паркується і остаточно зупинилась. Мене за шкірку витягнули з неї, повели кудись ґрунтовою стежкою. Рипнула фіртка, знову ґрунт під ногами, а потім відкрились двері. Мене запхнули всередину і повели далі, я двічі зачепилась об поріг. Ніхто не зволив повідомити мені, що тут він є, та й навіщо. Я ж лише спосіб вибити гроші.

- Посиди тут, - мене всадили на досить м’який диван.

- Може, наручники знімете? – запитала я, бо вони вже встигли натерти зап’ястя.

- Втечеш ще.

- Ви серйозно? Як? Ви такі здорові, що я проти вас казявка.

На мить стало тихо, але потім мій викрадач зняв пов’язку і наручники.

- Не роби дурниць, бо пристрелю. – Він показав пістолет.

Я кивнула головою.

Він вийшов з кімнати, я ж витягла телефон з кишені. І ввімкнула геолокацію. Десять пропущених від Оллі. Добре, що я ввімкнула беззвучний.

- О, телефон. Як я забув. – один з амбалів вирвав його у мене з рук. – Зачекай хвильку, зараз ти дасиш нам номер татка і ми зателефонуємо до нього.

- В нього всеодно немає грошей. – розвела я руками.

- Це ми ще побачимо.

- Мені дивно, чого ви в неї авто не забрали в борг? – скоса подивилась я.

В кімнату зайшов ще один.

- Ти бовдур, чи як? Навіщо їй пов’язку зняв?

- Який в ній сенс. Ми не викрадачі, а колектори.

- А, ось як це називається. – мимоволі вирвалось у мене. – А реально схоже не викрадення.

- Не переживай, тебе повернуть. Нам потрібні наші гроші, а не чиїсь. – сказав один.

Той же, що увійшов в кімнату взяв мій телефон. І вилаявся.

- Тут джипіеска ввімкнена. Ти чим дивився?

- А чого вам боятись? – вже впевненіше заявила я. – Якщо ви мене не викрадали і все законно, як ви говорите, то в чому проблема?

Око в другого колектора сіпнулось, але він стримався.

- Набирай татка. – тицьнув мені телефон перший.

- Зачекайте. Я хочу побачити матір. – вирішила потягнути час. – Чи ви хочете сказати, що реально купились на її вигадки про гроші, які є в нас з батьком і відпустили її?

Колектори перезирнулись між собою.

- Бляха. Ви серйозно? Ви ж професіонали…

- Знайди її. – кивнув перший до другого і той покинув кімнату.

Тут було холодно, ніхто не подумав обігріти приміщення і я вже починала трястись, хоч була в курточці. Ще б застуду не підчепити і хто зна, коли прийде допомога.