23.

Час ніби застиг на ті кілька хвилин, поки я підняла трубку і слухала.

- Крістіночко. Потрібно терміново поговорити. – Вікторія Павлівна здається плакала.

- Так. Так. Я слухаю. Ви плачете? – перепитала я.

- Толік в лікарні, в ДТП потрапив, зараз в реанімації.

- О Боже! – в мені ніби щось обірвалось. – В якій він лікарні? На вашому районі?

- Так. Ти приїдеш?

- Вважайте вже їду, доберусь наберу вас ще раз.

Я кинула трубку і заметалась по кімнаті в гуртожитку. Вхопила сумку, гаманець. Накинула куртку, шапку і чоботи.

- Крістіна, шарф не забудь. – підскочила схвильована Свєтка і накинула мені на плечі. – Тримайся там.

Я машинально кивнула. Пальці вже набирали номер служби таксі, першої, що потрапила під руки.

На щастя чекати довго не довелось. Машина під’їхала за лічені хвилини. Я навіть не встигла почати плакати. Було таке враження, що психіка ввімкнулась в режим очікування кращого часу для істерики.

Таксист спробував заговорити зі мною про якісь політичні проблеми в країні, але не сьогодні. Я просто психонула і вивалила йому все, що сталось. Врешті, дядько навіть грошей з мене не взяв. Про шляхетність його вчинків думати часу не було, бо я майже бігла до приймального відділення.

«Ти ж нічого не зміниш!» - говорив розум. Від того, що ти прийдеш він не опритомніє швидше. Але серце мало не вперше керувало моїми діями і вело туди, куди само вирішило.

Мама Толі намотувала круги під операційною, була бліда та вимотана.

- Ох! Кріс, ти таки прийшла. – вона кинулась і обняла мене.

- Ну звісно. – я теж обійняла її. Виявляється вона була легка, як пушинка. – Як він.

- Поки нічого не кажуть. Але удар припав на його сторону. Його зачепило шматком скла. – вона знову заплакала. – Я так хвилююсь. Не хочу, щоб він закінчив, як його батько.

- Все буде добре. Він викарабкається. У нас чудові лікарі.

- Сподіваюсь, але вони там так довго. Хоч би чого погано не сталось.

Я і сама боялась. Боялась, що той день, коли я кинула Толіка буде останнім коли ми бачились. А я ще ні разу не говорила йому, що закохана в нього, і жодного, що люблю. Не хотілось, щоб все отак закінчилось. Він не вимагав від мене зізнань і обіцянок. Не керував мною і не вказував, що маю робити, окрім брейку. Але це мені подобалось. Він був поряд, але давав мені свободу. І, як виявилось – завжди говорив правду, хоча я стільки разів сумнівалась.

Звісно, що і він не ідеал, інколи показував не найкращі свої сторони, але я теж не ідеальна – дика, зашугана і зла. Але ми прекрасно проводили разом час. Нам вдавалось і вчитись пліч-опліч, і готувати на кухні, і прибирати, і відпочивати. І в компанії друзів ми були майже нормальними – принаймні він, адже був дружелюбним і веселим, підтримував розмову і завжди знаходив потрібні слова. Я ж здебільшого мовчала і спостерігала інколи вставляючи потрібне слово, жест чи коротку оповідку.

Нас не було назвати чорним і білим, схожими чи протилежними, але підлаштовуватись один під одного нам поки не доставляло клопотів, а скоріше переваги.

Я дивилась на двері операційної і все це пролітало в моїй голові. Хотілось зайти туди, потрусити його, попросити триматись. Але ж не можна.

І ще було б добре підтримати його матір, яка так добре поставилась до мене. Мені не хотілось, щоб її схопило серце і вона теж злягла в лікарню. Вдома лишилось двоє неповнолітніх дітей і навряд Віка добре подбає про Тараса, адже сама ще підліток і вітер в голові гуляє. Я і сама не була певна, що добре подбала б про малу дитину його віку.

- Кріс, що у вас сталось? – запитала його мати, коли трохи заспокоїлась. – Він останнім часом був сам не свій і кілька разів напивався…В нього не було такого, навіть після смерті батька.

- А він не розповідав вам? – наполовину здивована я запитала.

- На жаль, ні. Все лише мої здогадки.

- Тоді і я не думаю, що варто.

- Але ж…

- Я розумію, але те, що сталось не моя провина. І не його. Просто нам не пощастило в знайомствах.

Вона полегшено подивилась на мене.

- Знаєш, відколи ви почали зустрічатись з Толею він став набагато щасливішим. Він і так був хорошим хлопцем. Гріх жалітись, бо в деяких такі вже бевзі повиростають, а я нахвалитись не могла…але як ти з’явилась він мало не літає.

- Я з ним також щаслива. – зізнаватись їй в коханні до її сина в моїх планах не було. – Хоч би він одужав.

Я знову глянула на двері, а вона зі мною

Час все тягнувся, а звідти не було ні звуку.

Насправді ж я перевіряла годинник мало не щохвилини і пройшло не більше пів години відколи я приїхала сюди.

- Давайте присядемо, чи що. Не так багато часу пройшло.

Вікторія Павлівна подивилась на мене, а потім на годинник.

- Ай справді. Я вже думала кілька годин.

- Ви ще щось знаєте? Як це сталось?

- В швидкій сказали – врізався в дерево, вибите скло і авто деформоване. Я не бачила. Я одразу в лікарню поїхала.

- А на чиєму авто він був?

- Також не знаю. – вона опустила руки. – Сподіваюсь, що більше ніхто не постраждав. Вони то нічого не казали, але хто зна, що потім вилізе.

В неї задзвонив телефон.

- Степанович. Мабуть, він знає. – вона тремтячими пальцями підняла слухавку і заговорила.

Можливо, це було вкрай безтактно, але я не могла не підслухати. Тим більше розмова дійсно стосувалась Толіка.

Виявилось, що авто Степановича. Він йому позичив проїхатись до мене. А потім виявилось, що він ще й був напідпитку, і щоб не переїхати пішоходів повернув убік. Це зафіксувала камера спостережень на одному з магазинів неподалік.

Я не могла повірити власним вухам. Мій хлопець сів напідпитку за кермо – він же такого ніколи не робив. І не зробив би після аварії з батьком. Той водій, з яким він тоді зіткнувся був п’яним.

Невже, це моя провина? Я ж могла повірити йому.

Але…але забирати теоретичного батька в дитини? Це було ницо і підступно. Навіть, якщо вкінці це виявилось не так. В мене не було іншого вибору. А от в тієї дівчини був. Через неї в її дитини реально може не виявитись батька, бо в доброчесності Бетмена я трохи сумнівалась. А ще вона фактично винна в тому, що ми розлучились з Толіком. Якби вона мені попалась я б не подивилась зараз, що вона вагітна. В цей момент вона могла почути від мене все, що я про неї думаю і це не були приємні і позитивні думки в дусі співчуття і прийняття, як раніше.