20.

Авто продовжувало сигналити, але ніхто за розмовою не звертав уваги. Здається, лише я чула той набридливий звук.

Потім на мене подивився тато.

- Ти когось чекаєш?

- Та ні. Але здається, це до нас і це мені не подобається.

- Та хто ж може бути так пізно. – заперечила бабуся. – Може то до сусідів все ж, кому треба сам до хати прийде. Дружок не такий вже і кусючий.

Ми повернулись до столу, а звук на диво припинився.

Я вже і видихнути встигла, але загавкав пес та так, ніби, в подвір’я хтось йде. А потім пролунав стук у двері.

- Сидіть. – припечатала бабуся. – Я тут хазяйка, піду гляну, кого на ніч присунуло.

Вона поволі встала з-за столу і подалась в веранду.

За кілька хвилин ми вже всі зрозуміли, що там щось пішло не так, бо бабуся досить голосно кричала. Не зі страху, а сварилась із кимось. І то моя, праведна бабуся, яка в свято слова лихого нікому не скаже.

Я вискочила до веранди ще швидше за батька, хоча він намагався спіймати мене за руку в останній момент.

Картина, яку я побачила залишила мене в сумбурі.

В дім намагалась прорватись моя матінка, але на порозі стіною стояла бабуся, яка не пускала її і голосно сварилась із нею.

- Еч, надумала. Пропала на десять років, а тепер материнське чуття засвербіло. Геть звідси, щоб очі мої тебе не бачили!

- Не піду я звідси, поки з донькою не поговорю. Думаєте, мене вигнати?

- Ще й як думаю, зараз участковому позвоню, швидко тебе заберуть.

- Маю повне право.

- Гівно собаче ти маєш! Вона вже повнолітня. Ніяких прав ти не маєш. Йди звідси, ото принесло нечистим на Святвечір таке в хату.

Мати підняла очі і побачила мене з батьком.

- Сашунь! Крістін. Зробіть щось. Та я ж поговорити хочу і все.

В мене було лише одне єдине питання: чому? Та впевнена, що притомної відповіді на нього я не отримаю. Навряд чи мене влаштує хоч одна. Якщо вона жива – точно ні. Лише смерть може виправдати таке. Можна було б хоча б зробити вигляд, що в неї є донька, а не зникнути куди попало і згадати через десять років.

Я повернулась до татка з німим питанням: що робити? Навряд в нього не лишилось питань. А може і не лишилось.

Ззаду в веранду вийшла Матильда.

- Що це за жінка? – подивилась вона на батька.

- Колишня. Мати Кріс. – коротко відповів по-німецьки.

- Оу. То у вас вже нова щаслива сім’я. – зіронізувала мати.

- Тебе забув спитати. – батько вже був злий. – Мамо, заберіть Матильду в дім, нам треба все вирішити тут і зараз.

Бабуся строго подивилась на нас, особливо лютий погляд дістався колишній невістці. Потім обняла Матильду.

- Ходи, голубонько. Хай повирішують усе і та шльондра йде геть.

- А що означає «шльондра»? – запитала Матильда, коли вже двері майже закрились, а я мало не засміялась, хоч і ситуація була не та.

Мати ввійшла в веранду і закрила двері, з вулиці перестало немилосердно дути, але тут і так було достобіса холодно, тож моє терпіння майже закінчувалось разом із теплом під легким светром.

Незважаючи на те, що я її не бачила вже стільки років вона не дуже й змінилась.

Ще й досі чорне волосся майже без сивини, мінімум зморшок, дорого одягнена. Не схоже на те, що вона бідувала всі ці роки. Тільки от про мене подумати забула. Та і навіщо, можна ж жити, як тобі зручно не беручи ніякої відповідальності.

- Що ти тут забула? – холодним тоном запитав батько, пронизуючи її не менш холодним поглядом.

Вона глянула на мене.

- На дочку хотіла подивитись.

- Серйозно? А раніше не хотілось?

- Хотілось. У мене не було можливості. Ви душили мене своїм селом. Ти сам нікуди не хотів їхати.

- Я хотів, але ти добре знаєш, що тоді не було можливості, ми ще не оговтались від пожежі.

- Не хочу цього чути. – заявила вона.

- Ти серйозно? – не витримала я. – А мене ти не думала запитати? Як мені жити, знаючи, що будь хто може викинути такий коник, як і ти.

- Ти маєш мене зрозуміти. Саша, вийди. Я хочу поговорити з дочкою. Дай п’ять хвилин.

- Навіть не думай її образити. Голову відірву.

Він вийшов лишивши нас на одинці.

- Кріс, я тоді пішла від твого батька, бо покохала іншого. Не могла я без нього жити. Ти маєш мене зрозуміти. – почала хапати мене за руки.

- Ти зараз серйозно? Тобто, єдина причина чого ти не озивалась всі ці роки якийсь мужик? Я ще можу зрозуміти розлучення і все-таке, буває. Люди не завжди можуть бути разом і не всі створені один для одного, але ж це не причина пропасти на стільки років. Мені потрібна була допомога і підтримка. Мене зайвий раз навіть до лікаря не було кому зводити. А зараз ти хочеш поговорити. – слова лились і я вже не могла зупинитись, вирвала руку і відійшла. – Не треба тільки давити на жалість і розповідати, яка ти була нещасна. Завжди можна було мене провідати, написати чи зателефонувати. В мене сумніви, що хтось тобі не давав це зробити. Але ти жила своє чудове життя без мене і тільки чогось через десять років згадала.