19.

Додому я приїхала ще двадцять третього увечері. Адже дуже хотіла допомогти бабусі наготувати вечерю на Святий вечір. Татко з Матильдою та Людвігом мав приїхати під вечір, як і мій Толя. А до тієї пори ми мали наготувати дванадцять страв і то бажано пісних. Сказати б, що я дуже набожна і дотримуюсь посту це нічого не сказати, бо насправді то зовсім не так, але мені було не принципово. Я просто робила все, що говорила бабуся.

Поставила варити кутю, щоб свіженька на вечір була. Підсмажила рибку, хоча вважати цю страву пісною дуже дивно, адже не так давно вона була ще жива-живісінька, та хто я така, щоб сперечатись з традиціями.

Бабуся тим часом варила горох з капусточкою, та замісила пампушок.

Пампушки з повидлом я особливо любила.

Сама поки жарилась рибка поставила варитись узвар.

В той момент дуже пораділа, що у нас ще є стара кухня на дровах, адже ж ми ніяк не встигли б на одній газовій плиті усе то зготувати.

А бабуся наполягала, що раз стільки гостей у нас, то потрібно все свіженьке і прямо з вогню. Навіть хлібчик свій фірмовий пектись поставила. Він вже навіть ходити почав по всій хаті і страшенно лоскотав носа.

Зараз трохи попідготовлюю все, поприбираю і можна буде стіл накривати.

Першим прихав Толік. Ще до обіду встиг. Як завжди присунув купу смакоти, тож тепер я думала ще де подіти це все добро, адже холодильник всього просто-на-просто не поміщав.

- Ти знайшла проблему.  – по-господарськи засміявся Толік. – Зараз збереться повна хата людей і мало буде. А завтра теж щось їсти потрібно. Он на веранді холодно, покладемо туди овочі з фруктами і нічого їх не станеться.

- Та якось не подумала зразу. – я була надто рада його бачити. Все хвилювалась, чи не передумає їхати, адже це – побачення з моїм татом напряму і хто зна, як воно буде в реалі, а не по інтернету.

- Що допомогти? Дров може нарубати і принести? Чи ще чого?

- Можеш, то неси. А рубати там немає що, бо недавно сусід приходив і всі розрубав. Вареники ліпити вмієш?

- Я все вмію, кицю. – обійняв він мене. – Дивись, якого ти класного хлопця увірвала.

- Ну-ну, хвали мене моя губонько, бо я тебе годую…

- А хто ж мене похвалить, ти все мовчиш. Самому доводиться.

- Хей. Не так я вже й мовчу. Тим більше ти і сам маєш знати…

- Звідки? Я ж не читаю твоїх думок. Інколи таке відчуття, що ти думаєш, навіщо я ходжу за тобою…

- Так, ану не вигадуй. Іди неси дрова, бо вже вигоріло, а підкласти нічим.

Толік пішов, а я лишилась з його словами – невже і справді так помітно? Помітний мій страх? Що мені потрібно, щоб впевнитись в тому, що наші стосунки реальні і справжні, не швидкоплинні, як цвіт вишень весною? Я закрила очі і глибоко вдихнула. Сьогодні не той день, коли потрібно задавати такі питання. Сьогодні той день, коли потрібно бути щасливою, радіти самій, радувати близьких, дарувати їм надію, а свою непевність сховати десь чи викинути геть.