19.

Додому я приїхала ще двадцять третього увечері. Адже дуже хотіла допомогти бабусі наготувати вечерю на Святий вечір. Татко з Матильдою та Людвігом мав приїхати під вечір, як і мій Толя. А до тієї пори ми мали наготувати дванадцять страв і то бажано пісних. Сказати б, що я дуже набожна і дотримуюсь посту це нічого не сказати, бо насправді то зовсім не так, але мені було не принципово. Я просто робила все, що говорила бабуся.

Поставила варити кутю, щоб свіженька на вечір була. Підсмажила рибку, хоча вважати цю страву пісною дуже дивно, адже не так давно вона була ще жива-живісінька, та хто я така, щоб сперечатись з традиціями.

Бабуся тим часом варила горох з капусточкою, та замісила пампушок.

Пампушки з повидлом я особливо любила.

Сама поки жарилась рибка поставила варитись узвар.

В той момент дуже пораділа, що у нас ще є стара кухня на дровах, адже ж ми ніяк не встигли б на одній газовій плиті усе то зготувати.

А бабуся наполягала, що раз стільки гостей у нас, то потрібно все свіженьке і прямо з вогню. Навіть хлібчик свій фірмовий пектись поставила. Він вже навіть ходити почав по всій хаті і страшенно лоскотав носа.

Зараз трохи попідготовлюю все, поприбираю і можна буде стіл накривати.

Першим прихав Толік. Ще до обіду встиг. Як завжди присунув купу смакоти, тож тепер я думала ще де подіти це все добро, адже холодильник всього просто-на-просто не поміщав.

- Ти знайшла проблему.  – по-господарськи засміявся Толік. – Зараз збереться повна хата людей і мало буде. А завтра теж щось їсти потрібно. Он на веранді холодно, покладемо туди овочі з фруктами і нічого їх не станеться.

- Та якось не подумала зразу. – я була надто рада його бачити. Все хвилювалась, чи не передумає їхати, адже це – побачення з моїм татом напряму і хто зна, як воно буде в реалі, а не по інтернету.

- Що допомогти? Дров може нарубати і принести? Чи ще чого?

- Можеш, то неси. А рубати там немає що, бо недавно сусід приходив і всі розрубав. Вареники ліпити вмієш?

- Я все вмію, кицю. – обійняв він мене. – Дивись, якого ти класного хлопця увірвала.

- Ну-ну, хвали мене моя губонько, бо я тебе годую…

- А хто ж мене похвалить, ти все мовчиш. Самому доводиться.

- Хей. Не так я вже й мовчу. Тим більше ти і сам маєш знати…

- Звідки? Я ж не читаю твоїх думок. Інколи таке відчуття, що ти думаєш, навіщо я ходжу за тобою…

- Так, ану не вигадуй. Іди неси дрова, бо вже вигоріло, а підкласти нічим.

Толік пішов, а я лишилась з його словами – невже і справді так помітно? Помітний мій страх? Що мені потрібно, щоб впевнитись в тому, що наші стосунки реальні і справжні, не швидкоплинні, як цвіт вишень весною? Я закрила очі і глибоко вдихнула. Сьогодні не той день, коли потрібно задавати такі питання. Сьогодні той день, коли потрібно бути щасливою, радіти самій, радувати близьких, дарувати їм надію, а свою непевність сховати десь чи викинути геть.

Відколи приїхав Толя бабусю Марію наче підмінили, ох вже і воркувала над ним, наче, то не до мене хлопець приїхав, а до неї. Але ж то добре, що вони подобаються одне одному. Ще мені сварок не вистачало на свято.

Навіть варенички ми ліпили усі разом, були із грибами, із капустою і просто з картопелькою, кому які до смаку. В результаті виявилось, що ліплю я гірше всіх. Бабуся вже кепкувала з мене.

- Ти диви-но, хлопець, а так файно вареники ліпить. Нащо вона тому треба? Як файного зліпити не може.

- Так, я ж не через вареники її вподобав.

- Ну-ну, личко у молодості у всіх файне, а характер потім вилазить. І добре, як добре.

- Ба, це чого ти мою антирекламу розвела. Сама хотіла, щоб я заміж вийшла, тепер – критикуєш мене.

- Всьо я добре роблю. А як поженетесь і розлучитесь, то лучше одразу посваритись, бо то не діло. Роки йдуть і витрачати їх на непідходящих людей – марна втрата. Люди мають бути разом щасливі і в горі, і в радості, а не приносити нещастя один одному.

Ми переглянулись з Толіком. Ще ні разу я не вважала, що він приносить мені нещастя. Не відчувала такого. Скоріше страх, чи так добре – це насправді. Але для формування довіри одного дня, чи навіть місяця замало – потрібні роки. Та і років буває мало, як у випадку з моєю мамою.

• Що ще будемо готувати? – перебив мої роздуми Толя. – А то он останні варенички доліплюємо.
• Голубці я ще вчора поробила, тож вони майже готові…Пшоно зварене. Грибочки з льоху дістати треба.
• То це вже я піду, бо Толік у нас в Льосі заблудиться.
• То і вина одразу візьми. Стілько ж гостів буде.
• Та я допоможу.

Після обіду приїхали німецькі гості. І навіть бабуся була дуже привітною. Не уявляю, як вона себе пересилила.

В задумі в мене були подарунки під ялинку, яку ми поставили з бабусею ще тиждень тому, та чомусь обмін вийшов спонтанним і набагато раніше.

Було видно, що Матильда почувається не в своїй тарілці, та все ж тримається. Людвіг вів себе, як звичайна дитина і одразу попросив пароль від вайфаю. Мінус одна проблема.

Вони троє мали ночувати в татковій кімнаті, а ми з Толею – в моїй. Якось в цей момент ніхто не думав про те, чи хтось схвалює це, чи ні.

Коли Матильда побачила, що бабуся не так вже й критично ставиться до неї, то їй трохи відлягло від серця і вона повеселішала. Ми з бабусею почали наставляти на стіл, а гості – пішли розпакувати речі. Та й забагато нас би було на кухні. Одна справа сісти за столом – інша тарілки на нього носити.

В якийсь момент, як почало темніти, бабуся покликала Людвіга і відправила на вулицю – виглядати першу зірку. Бо по традиції за стіл сідали, коли перша зоря сходила.

Він був не дуже щасливий, але потім подружився з Дружком і таки лишився поганяти надворі. Та і врешті провітрюватись теж трохи треба і розходитись, після такої довгої поїздки.

Коли почало сутеніти і вийшла перша зірка трохи замерзлий Людвіг забіг у хату і радісно про це повідомив. Тож ми почали всідатись за стіл. Бабуся, як найстарша в родині завжди говорила молитву, благословляла стіл і нас, а тоді всі сідали за стіл і пробували кутю. Далі їли те, що кому більше до смаку було.