16.

Здається Толя був під враженнями від розповіді моєї бабусі. Не в кожній сім'ї трапляється стільки смертей. Інколи мені дивно, як моя баба вижила і тато також. Бо, як не вони, то б і мене не було.

Ми просто сидимо в кімнаті в обіймах одне одного, тріскоче грубка і через привідкриті дверцята видно, як палахкотить вогонь. Так яскраво, коли вимкнено світло. Тішусь цією хвилею спокою. Ніби всі страждання моїх предків були лише заради цього вечора. А час ніби завмер, як комар в сосновій смолі, що тільки-но його засмоктала. Ще тягуча і пахуча. Спокійно і тихо.

- Я не говорила. Але здається мама повернулась. – прошепотіла я тихо Толіку.

- Ви зустрічались?

- Ні. Просто вахтерка в гуртожитку розповіла, що якась жінка запитувала за мною назвавшись моєю мамою…думаю, що це точно вона.

- Що плануєш робити? – він пригорнув мене ще сильніше, ніби, заспокоюючи.

- Не вирішила. Не певна, що хочу її бачити. От що вона мені скаже? Не зійшлись характерами з батьком? Ок. Але ж могла лишитись поблизу. Нормальна мати ніколи б не кинула свою дитину так надовго. Я вже більше десяти років живу без неї, бо вона для мене вмерла.

- Коли потрібно буде з нею говорити, то клич мене. Я буду поруч і підтримаю.

- Та я вже якось сама. Тим більше, може бути, що вона поїхала. З тих пір вже пройшло трохи часу. Навряд я їй потрібна.

- Не переживай цим. В тебе купа людей, котрим ти потрібна.

- І кому ж це?

- Ну…мені наприклад. – він чмокнув у лоб. – Щоб любити, цілувати, радувати, разом проводити час.

- Я все це маю робити з тобою?

- Та ні, це я з тобою…

- Заплутав зовсім.

Ми обоє розсміялись.

Вранці в неділю бабуся, як завжди подалась до церкви. Я вже знала, що курей і Дружка погодовано. Їжа була ще зі вчора і доволі багато, тож спокійненько поїла на кухні і навіть чашечку чаю зробила. Толік ще спав в батьковій кімнаті. Не хотіла його будити, він і так мало спить, потрібно, щоб увесь час то навчався, то працював, то за Тарасом дивився. А тут ще і я з’явилась. Як він все це витримує хто зна.

Окинула кімнату поглядом – дров не лишилось. А в неділю до бабусі помічники не ходять, хіба сама телефонує. Тож я переодяглась і подалась на вулицю. Собака кружляв навколо і весело гавкав, а я намагалась його заткнути, бо ж збудить Толіка.

Набрала перший оберемок і понесла до хати. І рука вже не болить майже.

- Бляха, Кріс, нащо ти такі дурниці робиш! – зустрів мене Толя прямо в дверях. – Руку ще більше потягнеш.

- Не болить вже. Все добре. – я винувато посміхнулась. Але лишати дрова на бабусю поки я вдома не збиралась.

- Навіть не думай нести більше, бо будеш покарана. – пригрозив мій хлопець сміючись. – Зараз переодягнусь і швидко наношу.

- Ок. Можеш допомогти. Тут ще відро треба. Бо під грубку потрібно і тут потрібно. І ще в літню кухню.

- А твоя бабуся не думала, що газ простіше?

- Та є в нас газ, не хоче вона ним палити. Тож живемо, як виходить.

- Вередлива вона трохи в тебе. Чекай хвилю.

Поки Толік пішов переодягатись я вирішила не гаяти час і набрала ще оберемок.

- Кріс. Нариваєшься. Зараз я швидко наношу.

Він і правда робив це удвоє швидше за мене, і набирав повне відро, яке я видала йому перед тим. Так що за хвилин п'ятнадцять дрова були кругом і ще на кілька днів вперед.

Я ж вирішила не лізти і пішла гріти сніданок і робити каву. Не думаю, що він відмовиться від такого після роботи.

Але не тут то було.

Прийшовши з вулиці і скинувши верхній одяг Толік підійшов до мене.

- Ти ж пам’ятаєш, що покарана?

- А сніданок? Я вже наготувала, зараз ставлю в мікрохвильовку і кава…

- Кріс, яка кава? Я не каву хочу, а тебе. Ми стільки днів ні-ні…

Він поцілував мене, не так ніжно, як попередні, а так, що зносило дах і захоплювало подих. Мабуть, я занадто довго цього чекала, що все відчувалось так гостро, аж на грані.

Потім я опинилась на руках і мене заледве минаючи двері понесли в кімнату.

Пручатись я не збиралась, лише повисла на шиї і поцілувала туди.

- Ей. Лоскітно.

- А ти як хочеш?

- Будь ніжніша.

- Ніби це було не ніжно.

Він опустив мене на підлогу в моїй кімнаті, та ставши на ноги я повисла руками в нього на шиї і сама поцілувала.

- Проблема з вами, високими хлопцями, хоч підскакуй, коли хочеш поцілувати.

- Ахахаха. Оце придумала. – Толік засміявся.

- Та ні, я придумала краще.

Застрибнула на нього і обняла торс ногами.

- Тепер нікуди не втечеш. – провела рукою по шиї і розкуйовдила волосся.