15.

В останню суботу листопада ми, як і всі інші вшановуємо пам'ять людей, котрих вбила радянська влада під час трьох голодоморів. Перший був у 1921-23, другий і най страшній 1932-33 і останній 1946-47. Сподіваюсь, що останній.

Бабуся кожного разу ближче до вечора запалювала свічку і ставила на підвіконні і молилась.  Стільки молитв, як вона я не знала, але декілька все ж говорила з нею. Також ми згадували наших загиблих. Зокрема, сім'ю бабусі, по маминій лінії.

- Моя мати родом з Київщини. – розповідає вкотре бабуся. Але цього разу новий слухач. Толік затамував подих. – Так вже сталось, що вона народилась перед першим голодомором і якраз потрапила в розпал другого. І якщо перший вони пережили, то другий – ні. Материна родина була досить заможна, тримали десяток корів і кілька гектарів городу. Великий будинок був. Там жили прадід з прабабою, батьки моєї матері і ще двоє їх братів. На той час в сім'ї матері було четверо дітей, троє молодших неї.

Спочатку вони прийшли і запропонували віддати все до загалу, бо робили колгосп. Та мій дід знав, які ледарі живуть в його селі і ділитись з ними тяжко напрацьованим бажання не було, про що він і сказав. І тоді всі вдома думали, що на тому й усе. Бо пішли совєти і тижнів зо два тихо було.

- Тобі хоч цікаво се?

- Звісно. Розповідайте.

- Коли вернулись, то в них ружья були мисливські і документ, що арештовував діда. Того дня забрали всіх корів крім одної, і всі поля, крім того, що біля хати. Навіть врожай зібрати не дали.

Спочатку діда тримали в сільській раді закритим з рештою незгодних, а потім кудись відвезли. Казала мама, що бабця довго плакала. Коли ходила відпрошувати його, то сказали, щоб не ходила перед очима, бо ще й хату заберуть. Вона за дітей боялась і змовчала. А брати ходили таки добиватись, то і їх пов’язали. Потім вже взнали, що відправили їх до Сибіру. Ні моя бабця, ні прабабця їхати за ними не могли, бо повна хата дітей, і врожай тре збирати.

Але на тому всьо не кінчилось.

Після збору врожаю почали збирати продподатки продуктами. І тоді в них забрали дуже багато, ледве не усе. А ж і городи з посівами перед тим забрали. Вже тоді Ба журилась, що до кінця зими не протягнуть. Але потім вони прийшли і забрали майже усе. Прадіда, який хотів стати на заваді пристрелили на порозі до льоху. Мама розказувала, що вони через його тіло, яке стікало кров’ю виносили рештки. Через день він помер, а потім і прабабця, одразу за ним. Не витримала стільки всього. Моя ба лишилась з моєю мамою і ще трьома малолітніми дітьми сама. Та і мамі на той час десь тринадцять було, не більше. – на очах бабусі бриніли сльози. Хоча вона не бачила це, але знає всю історію з розповідей матері. А прабабу ще і я застала, щоправда погано пам’ятаю, бо мені було сім, коли та померла.

- Бабусю, може іншим разом доросповідаєш? Розхвилювалась он, ще серце схопить…Або я потім Толі розкажу, я ж усе знаю і пам’ятаю добре.

- Не схопить. Як батька мого забирали, чи чоловіка не схопило, а тепер тим більше не схопить. Так ось, прожили вони так до зими. На диво більше ніхто їх не чіпав. Але вже й не треба було. І так вже забрали що могли, їжі практично не лишилось. І як Ба її не ділила, та кількість невпинно зменшувалась з кожним днем. Вона почала продавати речі з хати. Але не дуже й хто купувати хотів. Більшість лишились в схожому становищі. І доїдали останні крихти. Багато хто зі слабших не витримував і пух з голоду, особливо діти і ще старі. – вона стисла кулаки, ніби сама побувала в тому пеклі. – Рятуватись і виїхати кудись Ба вирішила лише тоді, коли одне з дітей померло. Це був наймолодший хлопчик. З трьома дітьми, зібравши останні гроші і саме коштовне, залишки харчу, з початку зими моя Ба подалась на захід. Не сама йшла, бо ще пара односельчан підмовили її. В дорозі загинуло ще двоє дітей. Лишилась тільки моя мати. Їжі практично не було, навіть за гроші не дуже й купиш що. Роботу якусь робили. Ба вміла шити і прясти гарно і мама теж. На захід вони добрались майже у січні. Що всіх здивувало, що голоду тут не було.

Кволих, голодних і холодних їх таки прийняли в одному з сіл на проживання. Звісно, потрібно було відпрацьовувати. Але тоді чи не вперше мої рідні нормально поїли за багато місяців і не дуже й їм шкодували чого, як надивились на них та наслухались. Виявилось, що не тіко вони так втікали, таких було дуже багато.

Через рік вони перебрались у Львів, де Ба пішла працювати швачкою, а мама вчитись. І може й все було б добре, але їх там застала війна і знов догнали совєти.

Там у Львові мама зустрілась із батьком. Вони навіть побратись встигли, хоч його сім'я була проти. Нащо їм була невістка в якої ні хати, ні посагу. А як німці прийшли, то забрали його, бо єврей він був. Мати кинувши мене на бабу їздили випрошувати його, і гроші давала і себе пропонували, нічого не помогло. Його тоді відвезли до Янівського концтабору. Баба ж мене ховала і всім говорила, що я нагуляна від німця. Бо ще б і мене забрали тоді. Мати ж вернулась ні з чим.

Війна закінчилась, я виросла і вивчилась на вчительку. І за направленням аж сюди приїхала. Тут і з дідом твоїм познайомилась. Він викладав історію в школі, а я хімію. Тільки із дідом твоїм не пощастило. Не хотів він викладати те, що від нього просили. Вчив дітей української історії. Хтось і доповів. КДБ тоді в першій ночі прийшло. Розгромило все в будинку, шукали докази. Але ж і не було нічого. Все він тільки на словах говорив. Але всеодно забрали. На суді дали 15 років строгого режиму. Теж у Сибіру. Не могла я поїхати за ним з малою дитиною. Саші тільки два було. Я писала листи і телеграми, потім дзвонила, коли телефони з’явились, але він захворів через п’ять років і помер. Тіла так і не повернули. Я тоді лишила Сашу з мамою і поїхала, думала – заберу, але знайти серед сотень таких же безіменних могил не вдалось. Я вернулась ні з чим. Така от історія нашої сім'ї. - змахнула сльозу бабуся . - Про свою маму Крістіночка і сама розкаже.