14.

Пройшло півтора тижня поки мені трохи полегшало, рука стухла і синяк на ній пожовтів і почав пропадати. Але Толік мені не давав спокою і я таки подалась на танці.

Дівчата дуже здивувались, що я вже йду. Бо ще вчора жалілась, що болить ще. Але їх чекав сюрприз, коли після переодягання я помахала їм рукою і подалась з Толіком в іншу сторону.

- Ну ти це бачила? Зрадниця. – забурчала напівсміючись Оллі. Я ж знала, що вона не злиться.

- Ми тобі ще згадаємо. – показала язик Соня.

Мені ж було страшнувато йти в новий зал до нових людей.

Заховалась за спиною у Толіка, але він потягнув за здорову руку прямо в зал і до свого викладача.

- Добрий вечір. Це про неї я вам говорив. Це Кріс. Віктор Петрович. – познайомив він нас.

- То хочеш втекти з бальних до нас? – змірив він мене оцінюючим поглядом. – Було б добре, щоб ти і туди ходила.

Толік здивовано підняв брови, але викладач не звертав на нього уваги.

- Наш Толя з великим ентузіазмом розповідав про тебе і я візьму тебе на уроки. Але є нюанс, в середню групу, поки не підтягнеш форму. І вона трохи в інший час від бальних. Не рекомендую кидати. Одне другому не заважає, а навіть помагає.

- Аякже…

- Брайчер, якщо ти думав, що я дозволю вам займатись разом і ловити витрішки один на одного, то ні! – засміявся він. – Кріс потрібно серйозно займатись, а ти тільки заважатимеш.

- Зрозумів.

- Зараз можеш поробити вправи зі всіма, а після уроку глянемо в розклад. Підберемо тобі оптимальну групу по часу.

- Дякую вам. – вирвалось нарешті у мене. Поки так легко вирішувалась моя доля я не могла і слова сказати. І нащо воно мені оте все?

Розминка більше була схожа на вправи з фізри і ще купа додаткових розтяжок і вправ простіше і складніше. В групі було двоє дівчат і десять хлопців. Не те щоб дуже багато, але для таких специфічних танців нормально.

Поки я намагалась поставити в правильне положення руки і ноги всі решта практично ідеально виконували вправи.

Коли почались танці, я просто сіла на крісло збоку і захоплено дивилась на те, що вони виробляли.

Залишилась під враженнями надовго. Невже я так колись зможу?

На вихідні я поїхала у село.

Так вийшло, що минулі вихідні я пропустила, довелось розповісти про все бабусі.

Баба Марія була досить переживаюча, та краще відразу попередити про розтягнення, ніж лякати її перемотаною рукою.

Давненько я так не хвилювалась. Мені здавалось, що хвилі паніки розірвуть мене і сидячи в маршрутці я не знаходила собі місця. На це була причина. Дуже вагома, серйозна і важлива. Вона їхала поряд зі мною. Точніше він.

Всіма правдами і неправдами Толік вмовив мене взяти його з собою до бабусі. Адже, за його словами, я знайома майже зі всією його родиною. А він тільки з татом і то лише онлайн.

Підготувався він аж занадто добре. Накупив смакоти всілякої, ще й букет бабусі. Хотів навіть костюм одягнути. Та я відмовила. Аргумент, що вона прийме його за продавця якоїсь непотрібної фігні і спустить собаку таки подіяв.

На відміну від мене Толік зберігав абсолютно спокійний стан, жартував, слухав музику, а інший навушник вділив мені. В якийсь момент він обняв мене і тихо сказав:

- Досить хвилюватись вже. А то я сам зараз почну трястись, як заєць.

- А виглядаєш таким впевненим.

- Тобі здалося.

- Міг раніше сказати. Може я б кинулась заспокоювати тебе і саму б відпустило.

- Вдома заспокоюватимеш. Вже ж не довго?

- Ще хвилин десять. Ми на таксі чи пройтися хочеш?

- Сумок забагато для прогулянки. Та і бабуся тебе довго не бачила, тож нема чого час тягнути, а гроші не проблема.

- Та я сама за таксі заплачу. Справа не в грошах, думала, захочеш прогулятись та подивитись місто.

- Може якось іншим разом, та і погода псується.