11.

Недільний ранок не віщував нічого поганого. Я цього разу не поїхала в село. Бабусю є кому доглянути, та і роботи в цій порі практично немає, хіба в саду листя поприбирати. То і наступного разу встигну.

Після обіду мали йти гуляти в компанії, про яку Толік ще не здогадувався і я навіть усміхнулась з цього.

Потяглась в ліжку, як хороше – нікуди не поспішати. Заняття підготувала, все вивчила. Попоїсти є що на сніданок. Навіть сусідка і та поїхала додому. В кімнаті тепло і хороше і заглядає таке нечасте сонце.

Аж примружилась від задоволення.

Невже моїм проблемам кінець?

Адже все так гарно налагоджується. І навчання підтягнула, і схудла на два кілограми і навіть кілька па вивчила. А ще в мене класний хлопець. Про такого зовсім недавно я і мріяти не могла.

Всі ці думки додали натхнення і я вже більше ні хвилини не могла лежати в ліжку. Тож одягнувшись я рвонула до чайника і плитки.

Сніданок, це саме те, що зробить мене ще щасливішою саме зараз.

«Привіт. Ти як? Готова до сьогоднішнього побачення?» - прилітає смс від Толіка.

«Так. На тебе чекає сюрприз. Не купуй нікуди ніяких квитків наперед». – Швидко відписую йому, насолоджуючись кавою і бутербродами.

«Розкажеш?»

«Це ж сюрприз. Побачиш при зустрічі.»

Мене все більше охоплює радісне хвилювання. І хоч я розумію, що Толік сподобається моїм друзям та все ж хочу, щоб ця хвилина наступила швидше і видихнути нарешті спокійно.

Ще трохи посидівши, розумію, що до часу пік зійду з розуму, тож одягаюсь, щоб піти побігати на стадіоні, що поряд з гуртожитком. На вулиці сухо, тож це і голову провітрить і корисно буде.

На виході коменданта зупиняє мене.

- Кріс. Добрий день.

- Добрий день, Віталіно Павлівно.

- Зачекай. Ходи сюди.

- Щось сталось? – запитую, адже комендантша виглядає досить стурбовано.

- Тут підходила нещодавно якась жінка і розпитувала про тебе. Трохи вище тебе, з темним волоссям і карими очима. Сказала, що твоя мама. Я їй звісно не повірила і сказала, що інформації про студентів стороннім не надаємо.

- Це ви правильно зробили, Віталіно Павлівно, бо моя мати померла багато років тому. – ледве мовила я долаючи тремтіння у голосі. – Уявлення не маю хто ця особа. Якщо ще раз з’явиться, то можете викликати поліцію.

- Добре, дитино. А ти куди зараз?

- Та побігати хотіла, провітритись. Погода хороша. А потім піду в кіно з подругами.

- Ех, яка молодець. Ну біжи, але будь обережна.

- Дякую. Хорошого вам дня.

Вийшовши з гуртожитку я в першу чергу роззирнулась чи нікого не видно, точніше тієї самої жінки.

Серце всередині болісно зжалось, бо я ще й досі була покинутою дитиною, яка так хотіла маму.

Але чого вона з’явилась? Тим більше стільки років пройшло і ні слуху, ні духу… Різко прорвало на материнські почуття? Якби не хотілось в таке вірити але навряд.

З цими думками я дійшла до стадіону і зайняла бігову доріжку. Нешвидким темпом рушила вперед. Давненько не бігала, але навіть на третьому колі я ще трималась. Мабуть, танці своє дають. Навантаження, не те та все ж є.

Йти в гуртожиток не хотілось. А може там буде вона…

З однієї сторони кортіло поглянути на неї, з іншої ж…

Долаючи свої страхи і оглядаючись я все ж дійшла до гуртожитку і нікого не зустрівши потрапила в свою кімнату. Лише там з полегшенням видихнула і чомусь заплакала. Аж легше стало, бо раніше ніби в грудях щось душило і мучило.